— Уже сокира в прокорінках дерев лежить: дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають у вогонь… І Мойсей водив по арабській пустелі сорок літ ізраїльський люд, терпеливо вичікуючи, поки не вимруть ті, які пам’ятали зваби лінивого єгипетського рабства. Виродиться перестрашене покоління і в нас, народиться нове, яке відзискає колишню мужність і, усвідомивши ницість батьків, візьме тягар спокути їхніх гріхів на себе. Благо людині, яка знайшла саму себе і пробудилася. Спасіння її — тільки у вірі й самоусвідомленні свого роду. Тож помолимось за того, хто душу свою віддав за життя роду нашого. Вічная пам’ять гетьманові Іванові Мазепі!
Слухати це було втішно і страшно: серед хору анафем уперше прозвучало на Україні слово похвали Гетьманові.
— Вічная пам’ять… — незлагоджено звучав реквієм, та вирівнювалися голоси, поєднувалися між собою єдиною гармонією, і вже дзвінко на все мертве місто пролунало крамольне:
— Вічная пам’ять!
— Єще молимся, — правив священик панахиду, — о упокоєнії душі усопшаго раба Божія Іоанна і о єже проститься ему всякое прогрішеніє вольноє і невольное!
— Господи помилуй! —дружно відповів хор, і віддалася луна за пустирями і згарищами.
— Безсмертний Христос наш, істинний Бог наш душу від нас переставившагося раба своего Іоанна з селенії святих вселить і з праведними причтет і нас помилует, яко благ і человіколюбець, — закінчив панахиду старий священик, й воскреслі в душах своїх люди, безстрашними ставши, впали на коліна й молилися за спаплюженого ворогами Великого Гетьмана, святкуючи перший день Пасхи у новому Храмі.
Старий священик підійшов до Єпіфанія, що стояв на колінах й очищував душу першими сльозами радості:
— І назву дім мій домом молитви і очищу його від розбійників…
— Встань, Єпіфанію, — промовив священик і перехрестив його. — Тебе, страждальця, вся Україна знає, хоч ти й ховаєшся від людей. Не ховайся. Часом і розбійник шукає притулку у вівтарі храму й насмілюється просити допомоги в розніваного Бога. Добре, сину, що переступив межу боязні й наблизився до нього. Не один ти согрішив, грішний весь народ, тож і покутувати мусимо всі разом. Піднеслись духом—Україна очунює від знеприюмлення, Україна розпочала будувати свій Храм.
— Що я маю зробити для України, отче? — глянув Єпіфаній священникові у вічі, і той зрозумів, шо чернець готовий на все.
— Я прибув сюди із Салонік, портового міста на Егейському морі. Послав мене Пилип Орлик будити народ. Незабаром розпочнеться велика війна між Моско- вією і Туреччиною. Наше козацтво, яке стоїть кошем на турецькому боці, піде з османським військом і дасть останній бій московській орді. Та з великої туги за рідним краєм ворохобиться козацтво — прагне повернутися па Україну. А оце помер старий кошовий отаман Кость Гордієнко — то вже й стриму їм нема… Сказав мені Орлик: коли зустрінеш на Україні отця Єпіфанія, який перебуває нині в спокуті за свій великий гріх, скажи йому, хай пробереться за межу Кримського ханства у гирло Кам’янки і від мого імені зупинить запорожців хоча б на рік. Тоді простить йому Господь всі прогрішен- ня — більшої послуги Україні годі нині зробити. Рано ще скликати народ на Україну, українці потрібні нині там, де вони опинилися, — усі боротимуться за незалежність… Квапся, сину, бо з дня на день вийдуть з турецької землі запорожці й увіпхають свої шиї в зашморг, який приготував їм за намовою цариці Анни Іванівни вижитий з розуму Данило Апостол — намісник московський на Україні. Єдиний у нас гетьман Пилип Орлик, та невільний він і волає з Салонік до синів України: «Це останній наш шанс!»
Тож подався Єпіфаній Київським шляхом. Він ішов і вголос молився, зводячи до неба руки:
— Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, побіди на супротивния даруя, і твоє сохраняя хрестом твоїм жительство!.. Сталося, о Боже! Прокидається народ з отупіння — відправляє панахиди по своєму провідцеві, і пробудження народне — се єсть Храм… Я покличу козацтво на Україну, як колись поклявся, але для визвольного походу!
Він ішов, славив Бога і натхненно шепотів слова Лебедиці–Мотрі:
«А тепер поглянь довкола — все це твоя Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може цей край здолати? Маловіре, твій час не закінчився у Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?»
Відповів уголос Єпіфаній:
— Готовий!
У цю мить почулося вовче виття. Зупинився чернець і весь скам’янів, бо впізнав поклик вовкулаки, який прийшов відібрати в нього воскреслу душу.