— Таж розкажи нарешті, що трапилося з ного сіятельством, — знетернеливився Єпіфаній.
Розділ сімнадцятий
— Ти, напевне, добре пам’ятаєш… — повів Єрмолай свою розповідь, присівши поруч з Єпіфанієм біля підніжжя Високої Могили, в середині якої шаруділи й скреготали лопатами гробокопачі, вони хекали та матюкалися, вгризаючись углиб, і згодом уже не голоси, а лише глухе дудіння долинало на поверхню. — Ти ж мусиш добре пам’ятати, як Невою попливли чисті дошки, на яких ми востаннє понамальовували вуглем подобизни незабутнього великого магістра Тома, а вибрані і всемогутні колись карлики добиралися по дні ріки до світлого майбутнього… Ти подарував мені життя і цим неабияк прислужився своєму тимчасовому покровителеві пресвітлому князю Меншикову, над головою якого те світло враз померкло.
У приймальній залі Меншиковського палацу я застав вельми зажуреного князя. Його сіятельство зрадів мною так, ніби все життя чекав на мене: підбіг, узяв на руки, пригортав, цілував і ревно плакав, примовляючи:
— Так минає слава світу цього, як говорили древні римляни… Скінчилося моє, Єрмолаю, і як добре, що ти завітав: обоз уже споряджено. Тридцять три коляси, карети і колимаги стоять запряжені на Московській дорозі, а в них, бачить Бог, лише мізерна частка мого добра, бо надбав я за своє життя сто тисяч кріпаків, шість міст з примежними селами, п’ять мільйонів золотих карбованців готівкою, а ще дев’ять вклав до англійського банку… Якби то знаття, яким шматком подавишся! Чи ж то треба було мені малоросійського гетьманства або курляндського герцогства? Та, певне, ці мої забаганки були б забулися, якби не сталася велика конфузія: цісар Священної Римської імперії Иосиф оголосив на весь світ, що за мої заслуги у світовій політиці дарує мені герцогство Коссель у Сілезії. Іншого часу — то був би черговий мій тріумф, та нині наші стосунки з німцями попсувалися, тож упала на мене велика підозра. Цар Петро Малий, під’юджуваний супроти мене Голіциними, Толстими та Долгорукими, які, видно, нагадували одинадцятилітньому вінценосцю, що це я і ніхто інший винен у мученицькій смерті його батеньки царевича Олексія, оголосив мене, славного князя Меншикова, який стільки перемог здобув для Росії, агентом міжнародної розвідки. Ні більше, ні менше! А в нас — аби тільки жертву знайти — і всі прогріхи із своїх пліч на неї звалять. Нині, звісно, я один винен у всьому неладі в державі —тож добровільно вступаюся з Петербурга, виїжджаю до свого Ранненбурзького замку, що біля Воронежа, бо завтра може бути пізно… Як добре, що ти прийшов, вірний мій машта- ліре, поведеш мій караван: я ж бо нікому вже не довіряю, — говорив сіятельний князь, колихаючи мене на руках і обливаючись сльозами.