Знав я, отче Єпіфанію, що ставлю своє життя на програну карту, але що мав діяти: карлицька колонія розпалася, треба й собі «смативать удочкі», — тож погодився я везти Меншикова не то що до Воронежа, а й у глибокий Сибір, і таки довелося звідати ту западню нєісходімую!
Виїхали ми із столиці з парадою. Наш караван, крім роти драгунів, посланої самим царем для опатрунку за опальним князем, супроводжувало близько двохсот чоловік обслуги — пажів, гайдуків, лакеїв. Пресвітлий сидів поруч зі мною у кареті роботи знаменитого берлінського майстра Шпільдорфа і низько кланявся на обидва боки Московської дороги, обліпленої людським натовпом, мовляв, не плач, народе руський, я ще повернуся до тебе, це тільки вимушена прогулянка…
Проте марно втішав себе пресвітлий… їхали ми через ліси, вирубані на тридцять сажнів обабіч дороги для безпеки перед розбійниками, що ватагами гуляли в московських пущах, проїхали щасливо Іжор, Любань, Валдай, Торжок, а у Твері наздогнав наш обоз царський ад’ютант й наказав обслузі Меншикова здати зброю. У Клині з’явився другий посланець, — цей уже здер з князя ордени і прислугу майже всю розігнав.
А у Ранненбурзі, де Меншиков збирався доживати віку, комендант драгунської роти Іван Мельгунов викликав пресвітлого на допит і, погрожуючи тортурами, випитував про зв’язки Меншикова із шведами. Про цісарський подарунок було вже забуто. Міжнародний агент—так міжнародний, будь–кому міг продатися… Від диби та від кліщів відкуплявся князь дорогоцінностями: виймав із шкатулок адаманти, перли, золоті перстені, далі віддав Мельгунову паличку із золотою головкою, всипаною алмазами, — подарунок Петра І за Каліську перемогу в Саксонії, потім — шпагу із золотим ефесом — подарунок польського короля Августа, ще далі — запонки з алмазами, подаровані цісарем Иосифом, і нарешті—срібний нічний горщик! Усе забрав Мельгунов, а тоді примусив-таки князя підписати протокол про своє запроданство іноземній агентурі.
Отож я, малий карлик, просвічений, правда, наукою графа Голіцина, якому служу вірою і правдою, водно міркую собі про непостійність і непевність життя великих у нашій імперії. Нині—слаза, портрети, статуї, спеціальні магазини, поклоніння, дачі (мав же їх Меншиков в Оранієнбаумі і Кронштадті, в Петербурзі і Нарві, у Москві й Почепі на Україні!), а завтра — очорнять, назвуть тираном, волюнтаристом, застійником, перебудовником чи ще якось, портрети знімуть, пайки не дадуть, статуї повалять, дачі сконфіскують і передадуть новим ідолам, навіть нічний горщик відберуть, і ти, колись всесильний владика, муситимеш ходити по потребі до громадської сральні! Отаке наше життя… А тому, поки тримаєшся на поверхні, — жери, кради, гарбай і втішайся, мов на бенкеті під час чуми! І я собі думаю, по–карлицьки злорадіючи: власть імущі теж карлики, бо всесилля їхнє несправжнє, і суть вони раби.
Після того, як Меншиков підписав Мельгунову протокол, Верховна Таємна рада видала указ страшного змісту: «За многіє преступленія оний Меньшіков смертной казні достоін, однако по нашему мілосердію вместо казні сослан в ссилку». І став пресвітлий князь звичайним висланцем у мужицькому одязі — такого я й довіз до Тобольська. Звідти до Березового крізь люту зиму везли його вже на колимагах від села до села мужики, а я повернувся в милу мені Малоросію і став вірним слугою ворога Меншикова — київського намісника, премудрого князя Голіцина. Ублажив я його з’їдливою характеристикою колишнього всесильного кчязя, почутою у свій час від самого Петра Великого: «Меншиков у беззаконні зачатий, во грісі родила його мати і у плутовстві скінчить життя своє».
Треба думати, іцо і коли сказати. Голіцин сподобав собі мене, і я став начальником археологічної комісії.
Та розкажу тобі, отче, ще одну пригоду з моєї подорожі до Тобольська. Вона тебе, заклятого мазепинця, напевно зацікавить…
Тобольському поліцмейстру було дано розпорядження з Петербурга, щоб він виплатив Меншикову перед його виправою в Березове останні п’ятсот карбованців золотом — на доживотне.