Побачив князь решту золотих монет із свого багатомільйонного скарбу, перерахував, зітхнув гірко й подався з чотирма залишеними йому слугами й зі мною на тобольський ринок, щоб ті гроші потратити, — знав, що в Березовому вони йому не знадобляться. Тримався я від нього трохи осторонь, знаючи, що чернь невдячна: впізнають у сутолоці колишнього царського сатрапа, який засилав сюди неугодних йому партіями, а тепер сам скуповує продукти на етап, — можуть бути непереливки, і Єрмолаєві дістанеться… Проте ніхто не чіплявся до Меншикова, та й годі було його, одягнутого у серем’ягу, тулуп і баранячу шапку, впізнати. Меншиков запасся мукою, сіллю, м’ясом, горілкою, купив теж пилу й сокиру, сам узяв інструмент у руки, й повернулися ми до запряженої колимаги, що чекала на нас біля поліцейського приказу.
Слуги завантажували повіз, а князь, як досвідчений тесля, мацав пальцями зубці нили, приглядався, прискуливши одне око, чи рівний у неї розвід, потім відклав пилу й довго оглядав сокиру з широким лезом і масивним обухом; він узяв її за топорище, змахнуз у повітрі раз-другий і вдоволено прицмокнув, високо оцінивши столярське знаряддя.
І в цю мить я побачив у ньому первісного Олексашку, якого Бог задумав не для того діла, котрим він займався все життя: замість будувати він на протязі десяток літ чинив сокирою руйнацію, і аж від сьогодні орудуватиме нею за призначенням…
Меншиков запримітив мій пильний погляд, примружив око, посміхнувся, і та усмішка застигла на його губах гіркою гримасою.
— Вибір життєвого шляху, Єрмолаю, — мовив він, — відбувається поза волею людини: усім на світі керує потреба часу і незначний випадок. Проте вирішальним чинником у цьому виборі є внутрішнє прагнення особи. Ущемлена долею людина надолужує свою неповноцінність помисловістю: глибоко в душі вона виплекує мрію стати із знедоленого володарем, і ця мрія спричиняється до корисної або ж шкідливої діяльності. Спрагла влади людина, залежно від природної вдачі, при вдячній нагоді стає тираном або мудрецем. А все одно— володарем… Ти зрозумів? Якби моє прагнення вибитися із принизливого стану запримітив не цар, а мудрець — я нині був би академіком, а не липовим генералісимусом.
Меншиков розмовляв сам із собою, на мене не дивився, пильно розглядав сокиру, водячи пучками по її лезу, і не помітив, як біля нього зупинився високий чоловік у поношеному козацькому жупані й хутряній полковничій шапці.
— Але шлях мудреця набагато важчий, — продовжував свої міркування князь. — Кожна людина все своє життя знаходиться посередині між двома силами, які одна одну виключають, — возвишеною ідеєю добра і примітивним почуттям голоду. З одного боку — духовність, а з другого — тваринність. А в людини сильніше те, що первісніше: спершу вона пізнала смак їжі і аж потім зрозуміла Бога. Що легше дається? Звичайно, тваринність. Божественне в душі треба виконувати, викохувати, а тваринне дається людині без натуги. Без возвишенності можна смачно їсти, а спробуй на порожній шлунок молитися Богу! Це вже подвиг…
— Чи ж то треба спочатку наробити стільки зла на світі, як це вдалося тобі, так багато награбувати, щоб потім, усе втративши, збагнути найпростішу істину? — почув Меншиков чийсь голос, повернув голову й пильно вдивлявся у звідкись знайоме бличчя козака. Не міг пригадати, а може, ніколи його й не бачив — усі козаки на один кшталт: вусаті, вродливі, дужі і зневажливі до своїх супротивників… Була б у Меншикова нині колишня сила, порозмовляв би він з нахабою! А так — треба вислуховувати, бо слуг мало, карлик слабосильний, а влада над людьми втрачена навіки.
— Не знаю, хто ти, — відказав козакові Меншиков, — та лише те, що малорос єси, ставить тебе супроти мене. Не любив я цього народу, терпіти не міг. І знаєш, за що? За вашу гордовитість! Ось ти — так само, як і я, на засланні опинився, та я по–рабськи змирився з долею, а ти далі кирпу гнеш. І всюди ви такі: на дибі, на пласі, на палі! Волю викохали у своєму непокірному нутрі, а я хотів її у вас убити. Московського раба вселити у васі Вдалося трохи, але ж не всі ви впустили у свої душі орду рабства… Який жаль, що ми з Петром не послухали поради цісаря Иосифа! Казав же він: виселіть до ноги малоросів за Урал, розпорошіть, бо поки вони вкупі, знищити їх неможливо, а я Малоросію заселю німцями. І зродить земля українська в німецьких руках ще краще — буде що їсти і німцям, і москалям, а по непокірних козаках слід загине!
Я тоді не стримався:
— Та ж вагонів, вагонів ще нема!
— Йди ти пріч із своїми вагонами, не знаю, що воно таке! — цитьнув на мене Меншиков. — Звісно — нема, не вивезеш усіх хохлів у Сибір на колимагах!