Розділ вісімнадцятий
Дніпро!
Одне слово — і спадає з тебе полуда зневіри та втоми, одне слово — і зцілюєшся від кривдних ран, очищуєшся від накипу злоби й, ослаблений, повертаєш собі життєдайні сили й жадобу творення.
Якщо маєш у душі те слово…
Не в образі водного шляху для воїв і купців, не у вигляді повені, що бурхотить із земних джерел незагнузданою силою, не в картині сизого безмежжя простору, сповненого світла, барв і гомону, а в символі нашої сутності, вічного буття народу, його багатства, сили і здоров’я.
Коли не згубив його, не спродав, не пропив, не зрікся — у кожну мить, висвітливши в своїй душі цей символ, воскресаєш, як тлінний Лазар з небуття, і стаєш видний світові, мов хрест на церковній бані — святий і чистий.
Дніпро…
Розділився, монолітний і дужий, досягаючи столиці України, на ріки, річки, потоки й рукави, ніби стомився дорогою й спинитися хоче; омиває зелені острови, спочиває в замшілих очеретом старицях, тихою гладдю засинає на лебединих озерах, аж поки не допаде до зелених круч Печерська — та й вирветься на степовий простір, і благословлять золотим блиском його нестримний біг до моря суворі шпилі Лаврських соборів і хрещаті бані Видубецького монастиря.
Єпіфаній ступив на пором, пропустивши поперед себе гурт прочан, і привітався Божим іменем з перевізником, молільниками, а паче із святою місциною, на яку, обурений колись гріховністю ситого монашества, не ступав багато літ, а скільки — і згадати не міг, тільки по своєму відображенню у воді, коли сперся на поруччя порому, зрозумів, шо Хронос відлічив йому вже довгу дорогу днів: у дзеркалі води побачив змученого бородатого старця, якому невдовзі доведеться складати одвіт перед Богом, а справжнього діла ще не сповнив.
Чи то тут, на Печерських горах, настане для нього мент, коли він зможе сказати світові своє «аз єсьм» і провістити вистраждану ним самим правду, чи ще довгими, крутими і незнаними дорогами доведеться блукати, поки дізнається, що єсть правда?
Де вона? На вістрі леза мамаївської шаблі чи у затворницькому самоспогляданні своєї душі; у класі академії, де засіваються уми спудеїв зернами науки, чи за амвоном перед спраглими духовного очищення прочанами; у вільному гурті людей, де кожен має право на свою думку, чи у злютованому послушенством суспільстві, в якому всі слухають одного?
Всі ці дороги перед тобою, і ти мусиш вибрати з них одну й в надії, що очистишся на ній, і хоч знову зустрінешся з брудом і гріхом, хоч знову розчаруєшся — все одно йтимеш, долаючи перешкоди, бо ніде нема гладкої стезі до правди.
Он поглянь. Одна пролягає повз п’ятиповерховий хрещатий собор на Видубеччині, в якому козак, зайшовши на молитву, вмить відчує себе розкутим від легкості зодчества й духом воскресає і, відмовивши похапцем молитву перед образом Святої Покрови, прямує на Січ, на Великий Луг, на Татарські шляхи виборювати собі вольницю, а виборовши, нікому не залишить її у спадок і згине з нею на своїй славній дорозі.
А друга важко стугонить угору по печерській кручі до тринефного Миколаївського собору, Мазепою збудованого, суворого й величного, в якому людина почуває себе мізерною й залежною, — можливо, то була єдино вірна дорога гетьманської автократії, яку торував Мазепа для того, щоб козацька вольниця таки передавалася у спадок і не гинула в охлократичних чварах на чорних радах?
А третя біжить он з Печерська Хрещатицьким узвозом на Поділ до славної, теж Мазепою збудованої кам’яної споруди Академії, звідки цар Петро, немов п’явка, висмоктав найздольніші уми, — хіба не треба тут нових сил розуму й духа людського?
Три дороги — і всі в нікуди. Бо козацька вольниця доживає свого віку на чужині, гетьмани з автократів прислужниками стали, а вчені, навіть ті, що залишились дома, досліджують нині не історію свого народу, а божественний родовід царів.