Стогнуть заблукані у бескеттях вітри, виють, загнуздані, мов грішні душі, і вирватись на волю не мають сил; мстять вони горам хмароломами, блискавицями, громами, градобоєм, а гори тільки звитяжно стугонять, виборсуючись одна по одній із западень до небес, і жодна найвищою не стане, і завжди дальший верх вищим здається, — не здолати тих висот ні вітрам, ні людям, стоять верхи Чорногори, заковані в панцири непробивних гранітних скель, у коронах смерек, мов горді князі.
І що їм ординські шляхи, і що їм той невгамонний люд,, якому місця на землі мало, — всяк зупинився тут: нестримний монгол розбійник вселюдський і пожадливий на корону жорстокий удар, а підступний лях тремтить сьогодні, допановуючи над гірським краєм, — не дай, Боже нікому такого панування…
Гей, а чом ви, Карпатські гори, не оперезали всю мою землю з півдня, сходу й півночі, чому зупинилися у своєму потужному поході, ніби стомилися, й не загородили шляхи татарам, туркам, московитам, полишивши їм відкриті брами до мого краю?
Чи ж то зачарував вас невпинний шум гірських потоків, клекіт орлів, гудіння готурів, регіт пугачів чи шамотіння струнких, немов купальські діви, зелених гаджуг? Чому ви задивившись на свою вроду, забули, що мій край — незахищений, стратований ордою — гине у підніжжі вашої високості?
…А там, де зупиняється у степовому бігу Україна, наткнувшись на перепону гір, під стінами темних борів, посіялись містечка й села, немов розсипи білої ріни; знаходять вони для себе ущелини, ніби, ховаються од завидющого ока, й крадькома спинатимуться звідти уверх по руслах річок, доки стане сил, й зупиняться біля джерел бурхливої Манявки, від якої далі доріг нема, тільки стежки, а у гірській закутині, спершись плечима до неприступних скель, бовваніє відлюдний скит, дві сотні років тому галицькими ченцями заснований, не завойований досі католиками оплот українського православ’я, до якого не діткнулася й царська рука, не осквернила його облудою московського месіанства, й ніколи не звучали тут блюзнірські слова прокляття сподвижникам Волі.
Та далеко ще до Скиту Манявського, куди і місяці,, і два, і рік тягнуться звідусіль православні прочани за живлющою водою чистої віри, а на цій хресній дорозі, неподалік від міст і сіл великих, повиникали поселення з нічліжками, торгами й базарними видовищами — звані Кальваріями.
У Кальварії біля містечка Осмолоди, що причаїлося над холодною Лімницею у підніжжі піднебесної Грофи, вершина якої, вихопившись із кожуха борів, тяжіє над усім краєм сталевими щитами скель, зупинився стомлений Єпіфаній.
Ще здалеку долинула до нього музика, і була вона не звичайною для вуха — такою густою, що не дає передиху між музичними тактами, наче б її виконавці кудись квапилися, наздоганяли або втікали від когось, такою дрібною, мов розсипаний мак, що його ніхто не в силі позбирати, а він сиплеться й сиплеться із горнця, віхолить, заповнює весь простір й подих забиває; такою тісною, ніби музики вмістилися на кружальці мідного крейцаря і зіступити з нього не можуть, бо довкруж місця немає, і вони перемішують, мов перли в кришталевім амфорі: шалений дзенькіт цимбал і скрипкові перебори, завиточки сопілкового плачу і пищання фрілок, а над усім цим гомінким содомом верховодить лункий бубон, що нагнітає у міжгір’я всі ті звуки, мов бринзу в бочку, а столочити її не можна: у неймовірній тісноті кожен звучить окремо, перегукуючись з іншими у дивно злагодженій гармонії.
Єпіфаній слухав заворожено і не міг збагнути, в який край потрапив, що та розлога степова пісня, яка діймала тугою, пестила слух, сльозу витискала й заколисувала, враз потрощилась, покромсалась і завихорилася у фейерверках звуків? Чи тут ще Україна?
Музика невгавала, була вона невтомна й вічна, музики на п’ятачку землі самобутньо зливалися із своїми інструментами, стримано кивали головами до такту і все голосніше вимоцовували звуки.
А люд ніби й не чув: метушився на базарі, приглядався до товару, що лежав просто на землі біля ніг збутників; подався на торг і Єпіфаній, та все випитував, як що називається, бо такого краму ще ніде не бачив: були тут килими й ліжники, кептарі й запаски, різьблені шкатулки й коники із сиру, бриндза й тягуча гуслянка в бербеницях, стоси кукурудзяних малаїв і чорної афини в бочівочках…