— Я наздогнала тебе… Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні мені вони на далеку дорогу…
Єпіфаній упізнав Мотрю, а в ній Лебедицю, що приснилася, згадав усе, що сталося, й відказав:
— Тайну сповіді? Так, так… Гетьман передав для тебе листочки безсмертника, ось воин… І мовив: «Благословила вона мене на велике діло». Більше нічого не сказав… Хай не забуде Господь твого благословення в грядущих поколіннях…
— Спасибі, — проказала Мотря.
Єпіфаній сидів біля Лебедиці на камені, замість хреста тримав у руці палицю. Втім почувся стогін — оглянулися обоє. Неподаліку, над самим Сеймом, конав козак, вбитий на палю. Сивий чуб упав на його обличчя, мов хвіст полковницького бунчука, він вистогнував:
— Чи ж то я Месія, що гину за спасіння народу? Скажи мені, всечесний отче… А коли так, то запиши в своє євангеліє мої муки і будь моїм апостолом первозванним…
Підвелися. Мотря сперлася рукою на плече Єпіфанія, а він — на палицю; довго вдивлявся чернець в обличчя замученого козака, намагався згадати, де бачив його; потім обоє перехрестилися, помолилися за упокій козацької душі й рушили вниз берегом Сейму, щоб іти від села до села, від міста до міста й мовчки заглядати в людські обличчя, — а ще хтось подасть шматок хліба.
Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй!..