Ма глянула на Едді.
— Їдь у місто і звідти зателефонуй Блендішу. Скажи, що скоро він отримає інструкції, куди привезти гроші. Але попередь, що якщо надумає нас обдурити, його доньці буде непереливки. Не мені тебе вчити, що йому наплести, але говори грубо і з толком.
— Звісно, Ма! — відповів Едді.
— Тоді йди.
Уже звівшись на ноги, Едді спитав:
— А як розподілимо гроші, Ма? Це ж я знайшов дівчину, і моя доля має бути більшою.
— Поки що ми їх не маємо, — коротко сказала Ма. — Поговоримо, коли отримаєм гроші.
— А як щодо мене? — поцікавився Флінн. — Я також брав у цьому участь.
— Та-ак? — перепитав Едді. — Якби не я, то ти спокійно б пішов дрихнути!
— Стуліть пельки! — гаркнула Ма. — А ти забирайся!
Едді повагався, але, зустрівшись із холодними очицями Ма, знизав плечима і вийшов з кімнати. За мить вони почули, як завівся двигун «б’юіка».
— Тепер ти, — сказала Ма Фліннові. — Кому відомо про те, що ви зустрічались із Райлі та його бандою і про події минулої ночі?
— Ну, Джонні, звісно ж. Він бачив, що сталося, і знає, що це ми забрали дівчину, але триматиме язик за зубами. Джонні поховає трупи і позбудеться їхньої машини: нам треба буде і йому щось відвалити, Ма. Райлі обіцяв йому чверть суми. Тепер старий і від нас цього чекає.
— Ми його не обділимо, — сказала Ма. — Хто іще щось бачив?
Флінн мить розмірковував.
— Хлопець на заправці. Він бачив, як Едді розмовляв із Райлі. Гадаю, він помітив, що у мене в руках була зброя. Можливо, навіть бачив дівчину.
— Більше ніхто?
— Ніхто.
— Займися хлопцем — не хочу ризикувати, що він може проговоритися. Навідай його.
Коли Флінн вийшов, Ма зручніше вмостилася в кріслі. Вона давно помітила, що Док Вільямс ходить туди-сюди кімнатою, не знаходячи собі місця, тож тепер запитально глянула на нього. Її стосунки з ним склалися трохи по-іншому, ніж із рештою банди. Він був освіченою людиною, а таких вона поважала.
Ма знала, що ще кілька років тому Док Вільямс був успішним хірургом і мав на двадцять років молодшу за себе дружину. Але та раптом втекла з його шофером, і Док почав заглядати у чарку. За кілька місяців, будучи напідпитку, він провів невдалу операцію на мозку, і пацієнт помер. Дока засудили, звинувативши у вбивстві, і дали п’ять років. Назавжди заборонили займатися лікарською практикою. Флінн познайомився з ним у в’язниці і привів до Ма, коли вони обидва звільнилися. Ма була достатньо тямуща, аби розуміти, як добре мати у банді власного лікаря — до того ж чудового хірурга. Відтоді їй не доводилось хвилюватися, де знайти лікаря, коли хтось з її хлопців отримував вогнепальне поранення. Вона забезпечувала Дока спиртним, а він наглядав за її хлопцями.
— Залагодилось ніби добре, — задоволено сказала Ма, — тепер нам ніщо не загрожує. Я маю намір розпустити плітки, що дівка у Райлі. Рано чи пізно ці чутки долетять до вух копів. Вони почнуть його розшукувати, і коли виявлять, що той зник, це їх переконає, що саме він і викрав дівчину, — Ма криво посміхнулася, вишкіривши крупні штучні зуби. — Й допоки шукатимуть банду Райлі, вважаючи її причетною до викрадення, ми будемо поза підозрою.
Док нарешті присів і запалив сигарету. Рухи його були повільні, а червоне від постійної випивки обличчя виглядало стурбованим.
— Мені не подобаються викрадення, — сказав він. — Це жорстокий, жахливий бізнес. Шкода дівчини та її батька. Усе це мені не до вподоби.
Ма поблажливо всміхнулася. Доку єдиному із членів банди дозволялося висловлювати свою думку і давати поради. Ма рідко брала до уваги його погляди, але любила вислухати. З ним можна було поговорити, коли Ма почувалась самотньою; до того ж іноді його поради були й справді слушними.
— Ти м’якосердий старий дурень, — презирливо мовила вона. — У дівчини донедавна було все, тож нехай тепер трохи помучиться. Її татусь володіє мільйонами, йому варто було б трохи понервуватися. Я теж страждала, і ти. Страждання робить людей кращими.
— Можливо, — погодився Док, наливаючи собі випити. — Але вона молода і гарна. Не можна так просто занапащати юне життя. Ти ж не плануєш відіслати її назад до татуся, чи не так?
— Ні, додому вона більше не повернеться. Коли отримаємо гроші, то спекаємось її — вона забагато знає.
Док завовтузився на стільці.
— Мені це не подобається, але, гадаю, то не моя справа, — він спорожнив склянку і налив собі ще. — Це серйозні речі, Ма. Я такого не люблю.
— Коли отримаєш свою частку, це тобі сподобається, — цинічно зауважила Ма.
Док втупився у свою склянку.
— Мене давно вже не хвилюють гроші. Однак є дещо, що я хотів би тобі сказати, Ма. Слім якось дивно поводився із дівчиною.
Ма пильно глянула на нього.
— Що ти маєш на увазі?
— Досі я гадав, що Сліма не цікавлять жінки. Ти ж сама мені про це казала, хіба ні?
— Так, і я рада цьому, — сказала Ма. — У мене і без того досить турбот із ним.
— Так от, дівчина його по-справжньому зацікавила, — спокійно зауважив Док. — Я ще ніколи його таким не бачив. Хлопця наче пришибло: як підлітка, до якого прийшло перше кохання. Вибач, Ма, та здається, що цього клопоту тобі не минути.
Обличчя Ма застигло, а очі наче закрижаніли.
— Ти що, жартуєш?
— Ні. Сама зрозумієш, що я маю рацію, коли побачиш їх разом. Він навіть хотів повернути їй діаманти! Вони й зараз у нього, ти що, забула?
— Нічого я не забула, — похмуро озвалася Ма. — Він віддасть їх мені, щойно я попрошу. То ти справді вважаєш, що він «запав» на дівчину?
— Так, я впевнений.
— Дуже скоро я покладу цьому край, — сказала Ма. — Мені ще проблем із жінками бракувало у моєму домі!
— Не будь так у цьому впевнена, — застеріг її Док. — Слім небезпечний. Він може тебе й не послухати. Проблема взагалі-то в тобі, Ма: доки ти не визнаєш, що Слім не зовсім нормальний...
— Стули пельку! — гаркнула Ма: це була для неї заборонена тема. — Я не слухатиму цієї маячні. Зі Слімом усе гаразд, просто я не завжди можу з ним упоратися. Залишмо все так, як є.
Док знизав плечима, а тоді знову трохи хильнув. Обличчя його поступово розчервонілося. Тепер Докові треба було зовсім небагато, аби сп’яніти.
— Але не кажи потім, що я тебе не попереджав.
— Я хочу, щоб ти написав листа Блендішу, — провадила далі Ма, змінюючи тему. — Ми відішлемо його завтра. Напиши, аби він приготував для грошей білу валізу. І нехай післязавтра дасть оголошення в «Триб’юн» про продаж білої фарби у 40-літрових барилах. Це буде для нас сигналом, що гроші готові. Але попередь, що станеться з дівчиною, якщо він бавитиметься у подвійну гру.
— Гаразд, Ма, — сказав Док, і, прихопивши з собою склянку, вийшов із кімнати.
Стара посиділа ще деякий час, розмірковуючи. Те, що Док повідав їй, стурбувало жінку. Якщо Слім таки «запав» на дівчину, то чим швидше вони її спекаються, тим краще. Але Док перебільшує, думала Ма, намагаючись переконати саму себе. Слім завжди боявся жінок. Вона ж бачила, як він зростав, і була впевнена, що хлопець не мав сексуального досвіду з дівчатами.
Ма підвелася з крісла.
«Краще вже піду поговорю з ним, — вирішила вона, йдучи нагору, у спальню Сліма, — і заберу в нього кольє. Треба ще подумати, як його сплавити. Можливо, безпечніше буде поки що потримати його в себе. За пару місяців воно ще не обпече нам рук».
Одягнений, Слім лежав на ліжку і перебирав кістлявими пальцями кольє. Коли Ма зайшла у кімнату, кольє зникло з його рук з такою ж неймовірною швидкістю, з якою ножик зазвичай у них з’являвся.
Хоча Слім і зробив це майже блискавично, Ма, однак, зауважила кольє, проте нічого не сказала.
— Чому це ти тут розлігся? — суворо запитала вона, наближаючись до ліжка. — Ти що, втомився чи захворів?
Слім сердито глянув на неї. Бували хвилини, коли мати добряче діставала його дурними запитаннями.