У паніці Слім викрутив кермо і звернув у бічну вуличку, обганяючи авто попереду, котре різко загальмувало з пронизливим скрипом. Він також пригальмував і озирнувся саме вчасно, аби побачити, як добра дюжина поліцейських висипала з машин і побігла в напрямку клубу.
Слім відчув, як піт заливає йому обличчя. Що тепер робити? Куди їхати? Він поглянув на міс Блендіш, котра байдуже дивилася у вітрове скло. Хлопець почувався безпорадним і наляканим без Ма, сталевих вхідних дверей та металевих жалюзі клубу. Його млявий розум намагався щось придумати.
— Гей, ти!
Слім повернув голову направо. В авто заглядав поліцейський, переводячи погляд зі Сліма на міс Блендіш. Слім впізнав його: це був місцевий патрульний — дужий, з жорстоким обличчям ірландець, котрий при першій же нагоді чіплявся до банди Ма Ґріссон.
— Ти-то мені і потрібний! — сказав коп, і його рука потягнулася до револьвера.
Слім миттю вихопив свій кольт 45-го калібру, прицілився і вистрелив. Куля влучила поліцейському у груди, відкинувши його на тротуар.
Міс Блендіш скрикнула. Слім розвернувся і сильно вдарив її в обличчя. Від удару та наче влипла у сидіння.
Кілька перехожих застигли на місці.
Стікаючи потом, Слім кинув зброю на заднє сидіння, завів машину і рушив, набираючи швидкість. Якийсь чоловік щось гукнув йому вслід.
Сліма підганяв страх. Його єдиним бажанням було якнайшвидше виїхати на шосе, де він зміг би розігнатися як слід.
Феннер із Бреннаном саме полишали поліцейське авто, коли Слім застрелив патрульного. Звук пострілу змусив їх обох зупинитися. Вони побачили, як «б’юїк» рвонув із місця, обганяючи всі інші машини.
Феннер підбіг до поліцейського на тротуарі, а Бреннан дав знак трьом патрульним на мотоциклах наздогнати «б’юік». Ті з ревом двигунів рвонули вперед. Бреннан підійшов до Феннера — той лише похитав головою.
— Він мертвий, — зауважив він, — і хто то був?
— Хтось із банди Ґріссонів, — похмуро озвався Бреннан. — Ходімо, треба захопити усіх інших. Той негідник далеко не втече.
Поліцейські машини все прибували. Вулицю заполонив натовп роззяв.
У своєму кабінеті Ма Ґріссон крізь щілину зачинених сталевих жалюзі спостерігала за тим, що відбувається на вулиці.
Флінн дивився в інше вікно. Воппі притиснувся до стіни. Док Вільямс сидів коло столу Ма, тримаючи у руках склянку нерозбавленого віскі, — обличчя спітніле, очі скляні.
Ма повільно розвернулася й оглянула спочатку Дока, а потім Воппі. Флінн зробив крок назад, запитально дивлячись на неї.
— Ну що ж, — холодно зронила Ма. — Це кінець. Думаю, не треба вам казати, що на нас чекає.
Флінн тримався спокійно. Його маленькі невиразні очі неспокійно бігали, але наляканим він не виглядав. Зате Воппі був у паніці, його очі округлилися від жаху. Док нарешті відірвався від своєї склянки і здвигнув плечима. Він був надто п’яний, аби відчувати будь-що.
Ма важко пройшла через усю кімнату, відчинила шафу і дістала звідти «томпсон».
— Ви собі, хлопці, як хочете, — сказала вона, — а я знаю, що маю намір зробити. Живою копи мене не візьмуть. Але перед тим я прихоплю на той світ іще кілька тих виродків.
Флінн приєднався до неї, діставши другий «томпсон».
— Я з тобою, Ма, — сказав він. — Зробимо все швидко — з морем крові!
Почувся оглушливий стукіт у сталеві двері, і голос, підсилений гучномовцем, гаркнув:
— Виходити по одному! Руки над головою!
— Їм знадобиться трохи часу, щоб увірватися сюди, — сказала Ма.
Вона підійшла до свого столу, всілася в крісло і поклала «томпсон» на стіл дулом до дверей.
— Гаразд, хлопці, залиште мене. Це моя кімната, і саме тут я й маю намір померти. Знайдіть собі власні нори. Ну ж бо, йдіть звідси!
— А чому б їх і не впустити? — запитав Док. Він уже допив своє віскі і поставив склянку на стіл. — Усі ми маємо гроші і можемо найняти найкращих адвокатів. У нас ще є шанс.
Ма презирливо посміхнулася.
— Ти так гадаєш? Біднесенький п’яний дурнику! Ну-ну, пограйся, коли ще маєш охоту. Знайди собі адвоката і побачиш, куди це тебе приведе. Я все знаю наперед. А тепер усі забирайтесь звідси і залиште мене саму.
Флінн уже зник. Він побіг темним рестораном до сходів. Стукіт у сталеві двері змусив його зупинитися в холі. Флінн роззирнувся довкола і шмигонув за стійку гардероба, що відділяла сходи. Поклав свого «томпсона» на стійку і почав чекати. Серце його калатало, тонкі губи вищирилися у зловісній посмішці.
Воппі сполохано вибігу хол — мов заєць, якого переслідує лисиця — і побіг до виходу. Флінн гукнув йому:
— Не роби цього — інакше розірву тебе на шматки!
Воппі різко розвернувся і в паніці глянув на Флінна.
— Мені треба вийти звідси! — зарепетував він. — Я не хочу, щоб мене вбили! Хочу вибратися відсіля!
— Тобі нікуди йти, — озвався Флінн. — У тебе нема майбутнього.
Позаду Флінна пролунав постріл. Обличчя Воппі раптом стало суцільною кривавою маскою. Він упав і покотився підлогою, хапаючи руками повітря. Пригнувшись під стійку гардероба, Флінн озирнувся. На верхніх сходинках бовваніло двоє копів зі зброєю в руках.
Розвертаючи у їхній бік свого «томпсона», Флінн збагнув, що копи дісталися в клуб через склад, а це справді кінець.
Його кулемет зацокотів, сіючи смерть. Копи неначе розчинилися у граді куль. Десь згори запрацював інший «томпсон».
Флінн миттю сховався за стійкою, коли потік свинцю полетів у нього. Він пітнів і щирився, думаючи про те, що так і треба померти: куля за кулю.
Він зіщулився, підняв ствол свого «томпсона» й обережно визирнув з-під свого укриття. «Томпсон» нагорі продовжував своє смертоносне цокотіння. Чотири кулі мало не знесли Фліннові голову. Востаннє випустивши стрімку кулеметну чергу, кривавою масою Флінн звалився на підлогу.
Обережно виткнулося четверо копів, поглянувши вниз. Бреннан приєднався до них.
— Залишаються Док, стара та Слім, — підсумував Бреннан, коли до нього наблизився Феннер.
— І хтось із них утік у «б’юіку», — нагадав той. — Найвірогідніше, це був Слім.
Бреннан спустився у хол. Приклавши руки рупором до рота, він заволав:
— Агов, ви там! Виходьте! У вас нема жодних шансів! Виходьте з піднятими руками!
Док Вільямс різко підвівся з крісла.
— Ну що ж, Ма, як ти й казала, це кінець усього шляху. Я не боєць, а тому йду здаватися.
Сидячи за столом і тримаючи руки на «томпсоні», Ма криво посміхнулася йому, вищиривши жовті зуби.
— Як знаєш, — сказала вона. — Вони засадять тебе довічно або ж відправлять у газову камеру. Краще вже швидкий кінець.
— Я не боєць, — повторив Док. — Бувай, Ма. А все ж було так добре, правда? Та згадай мої слова: пам’ятаєш, я казав, що мені не подобається це викрадення? Бачиш, що з того вийшло!
— Виходьте, ви там! — знову гаркнув Бреннан. — Попереджаю востаннє! Виходьте — бо інакше ввійдемо ми!
— Бувай, Доку! — озвалася Ма. — Виходь повільно і не забудь підняти руки. Ці хлопці в будь-яку мить готові розпочати стрілянину.
Док розвернувся і повільно попрямував до дверей. Відчинив їх і зупинився.
— Я виходжу! — крикнув він. — Не стріляйте!
Ма презирливо посміхнулася. Підняла «томпсон» і навела його на спину Докові.
Коли Док почав спускатися у тьмяно освітлений ресторан, Ма натиснула на спусковий гачок. Пролунала одиночна черга, і Дока кинуло вперед. Він осів на підлогу, померши ще до того, як його тіло торкнулося килима.
— Так буде краще, бідний старий дурнику, — сказала Ма і підвелася. З кулеметом у руках вона мовчки посунула до дверей і на порозі зупинилася.
— Ну ж бо — заходьте і візьміть мене! — крикнула вона. — Жовтороті мерзотники, спробуйте-но мене взяти!