учений-гуманітарій не став би заперечувати, що дослідник, який береться
тлумачити романи Бальзака, не може нехтувати той факт, що, створюючи свою
«Людську комедію», автор перебував під впливом конфлікту між Жоффруа
Сент-Ілером і Кюв’є, та коли йдеться про тиск на Бальзака з боку глибоко
реакційного монархізму, то це начебто якимось чином применшує його літературний
«геній», а тому вважається менш вартим серйозного дослідження. Подібним чином —як не перестає нам нагадувати про це Гаррі Брекен — філософи мають звичай
дискутувати про Локка, Г’юма та емпіризм, ніколи не беручи до уваги, що існує
експліцитний зв’язок між «філософськими» доктринами цих класичних авторів та
расовою теорією, яка виправдовує рабство, або арґументами на користь
колоніальної експлуатації8. Це досить узвичаєні способи, якими
сучасна наука обстоює свою чистоту.
Можливо, й правда, що більшість спроб тицьнути
культуру носом у багно політики мали характер грубого іконоборства; можливо
також, що теорія соціального витлумачення літератури в моїй галузі не змогла
встигнути за колосальним технічним поступом у методах деталізованого
текстуального аналізу. Але нам нікуди не дітися від того факту, що
літературознавчі студії загалом та американські марксистські теоретики зокрема
не завдали собі клопоту перекинути міст через провалля, яке розділяє суперструктурний
та найнижчий рівні в текстуальних, історичних наукових дослідженнях; в одній зі
своїх інших праць я навіть мав сміливість твердити, що літературно-культурний
істеблішмент у цілому наклав табу на серйозне вивчення імперіалізму в його зв’язку
з культурою 9. Бо орієнталізм підводить нас упритул до цього питання
— тобто до усвідомлення того факту, що політичний імперіалізм управляє цілою
галуззю наукових студій, художньої творчості та наукових інституцій — і то
настільки, що нехтувати його неможливо як з {27} інтелектуального, так і з
історичного погляду. Проте завжди існуватиме вічний механізм, який дає змогу
уникати визначення цієї необхідності, твердячи, що літературознавець чи, скажімо, філософ навчалися літератури чи, відповідно, філософії, а не політики
чи ідеологічного аналізу. Іншими словами, вузькофахова арґументація може
спрацьовувати цілком ефективно, блокуючи ширшу і, на мій погляд, інтелектуально
серйознішу перспективу.
Тут я сказав би, що на це існує проста відповідь, яка
складається з двох окремих арґументів, принаймні там, де йдеться про вивчення
імперіалізму й культури (або орієнталізму). По-перше, майже кожен автор
дев’ятнадцятого сторіччя (і те саме можна сказати й про авторів давніших) напрочуд добре усвідомлював факт існування імперії: щоправда, цю тему не дуже
добре вивчено, але сучасному фахівцеві з вікторіанської епохи не треба буде
надовго замислюватись, аби визнати, що такі корифеї ліберальної культури, якими
були Джон Стюарт Мілль, Арнольд, Карлейль, Ньюмен, Маколей, Раскін, Джордж
Еліот і навіть Діккенс, мали цілком визначені погляди на расу й імперіалізм, які дуже легко виявити в їхніх творах. Так, навіть фахівець муситиме
погодитися, що, наприклад, Мілль дав ясно зрозуміти у своїх працях «Про
свободу» та «Про представницьке врядування», що його погляди не можуть бути
застосовані до Індії (зрештою, велику частку свого життя він прослужив
чиновником британської колоніальної адміністрації в Індії), бо ж індійці в
цивілізаційному, якщо не расовому, плані були істотами нижчими. Дуже схожий
парадокс можна знайти і в Маркса, як я спробую показати далі в цій книжці.
По-друге, сказати, що політика у формі імперіалізму впливає на літературу, науку, соціологію та історичні дослідження, це аж ніяк не те саме, що принизити
чи очорнити культуру. Зовсім навпаки: я принципово дотримуюся тієї думки, що ми
зможемо ліпше зрозуміти живучість і стабільність усепроникних гегемонічних
систем, таких, як культура, коли усвідомимо, що їхній внутрішній тиск на
письменників та мислителів є продуктивним, а не однобічно гальмівним.
Саме цю ідею намагалися проілюструвати, звичайно ж, Ґрамші, а також Фуко та
Реймонд Вільямс, кожен по-своєму. Навіть одна або дві сторінки {28} Вільямса
щодо «звичаїв імперії» в його «Тривалій революції» скажуть нам більше про
культурне багатство дев’ятнадцятого сторіччя, аніж багато томів, присвячених
герметичному текстуальному аналізу 10.
Тому я розглядаю орієнталізм як динамічний