Я поїхав шукати вражень: оце й усе (фр.).
Чим був Схід для індивідуального мандрівника в дев’ятнадцятому сторіччі? Розгляньмо спочатку, чим відрізняється англомовний подорожанин від франкомовного. Для першого Схід був, звичайно ж, Індією, тодішнім британським володінням. Отже, мандрувати через Близький Схід означало для нього бути там проїздом на шляху до головної колонії. У зв’язку з цим, місце, яке відводилося для гри уяви, було обмежене реальностями державного управління, територіальної леґальності та виконавчої влади. Скотт, Кінґлейк, Дізраелі, Варбертон, Бертон і навіть Джордж Еліот (у чиєму романі «Деніель Деронда» будуються плани, пов’язані зі Сходом) були письменниками, як і сам Лейн, а до нього Джонс, для яких Схід визначався матеріальним володінням, матеріальним уявленням про нього, так би мовити. Англія завдала поразки Наполеонові, витіснила Францію: те, що охоплював своїм уявним поглядом англійський розум, було імперською сферою, яка десь у 1880-і роки була величезним і нерозривним тереном, підлеглим британському правлінню, який простягався від Середземного моря до Індії. Писати про Єгипет, Сирію або Туреччину, як і мандрувати їхніми землями, означало обертатися у сфері політичної волі, політичного управління, {223} політичного визначення. Територіальний імператив був надзвичайно привабливим, навіть для такого нічим не скутого письменника, як Дізраелі, чий «Танкред» — то не просто орієнтальна фантазія, а й такий собі опис розважливого політичного управління реальними силами на реальних територіях.
І навпаки, французький паломник на Сході був опанований відчуттям гострої втрати. Він приїздив туди, як у місце, де Франція, на відміну від Британії, не мала суверенної присутності. Середземномор’я бриніло відлуннями французьких поразок, від Хрестових походів до Наполеона. Те, що згодом стало відоме як «цивілізаторська місія», розпочалося в дев’ятнадцятому сторіччі як нерівне політичне протистояння англійській присутності. Тому французькі паломники, починаючи від Вольнея, будували плани та проекти, думали та фантазували про місця, які містилися головним чином у їхній уяві; вони конструювали схеми влаштування типово французького, можливо навіть, європейського концерту, що, як вони сподівалися, буде оркеструватися ними. їхнім Сходом був Схід спогадів, загадкових руїн, забутих таємниць, прихованих листувань і майже віртуозного стилю буття, Схід, найвищі літературні форми якого можна було знайти в Нерваля та Флобера, більшість творів яких були міцно закорінені в уявному вимірі, який годі було реалізувати, крім як естетично.
Це, до певної міри, стосувалося й тих французьких мандрівників на Сході, які мали наукову підготовку. Більшість із них цікавилися біблійним минулим або Хрестовими походами, як стверджує Анрі Бордо у своїх «Мандрівниках Сходу» (Henri Bordeaux, «Voyageurs d’Orient») 79. До цих імен ми мусимо додати (як пропонує Гасан аль-Нуті) імена орієнтальних семітологів, включаючи Катремера; Солсі, дослідника Мертвого моря; Ренана як археолога фінікійської культури; Жюда, дослідника фінікійських мов; Катафаґо й Дефремері, які студіювали ансарианців, ісмаелітів та сельджуків; Клермона-Ґанно, який досліджував Юдею; і маркіза де Воґе, чия праця була сфокусована на епіграфіці Пальміри. Крім того, була ціла школа єгиптологів, які походили від Шампольйона та Марієтта, школа, до якої згодом долучилися і Масперо та Леґран. На потвердження різниці між британськими {224} реальностями та французькими фантазіями варто пригадати слова, сказані в Каїрі художником Людовіком Лепіком, який сумно коментував у 1884 р. (через два роки після того, як почалася британська окупація): «L’Orient est mort au Caire» . Лише Ренан, який завжди був реалістичним расистом, прощав придушення британцями націоналістичного повстання Арабі, якого, попри свою розсудливість, він назвав «ганьбою цивілізації» 80.