У Каїрі Схід мертвий (фр.).
На відміну від Вольнея та Наполеона, французькі паломники дев’ятнадцятого сторіччя шукали не так наукової, як екзотичної, а проте, надзвичайно для них привабливої реальності. Це передусім стосується літературних піліґримів, починаючи від Шатобріана, які знайшли на Сході місце, що дуже імпонувало їхнім особистим міфам, одержимостям та потребам. Тут ми помічаємо, як усі паломники, але насамперед паломники французькі, використовують у своїй творчості Схід для того, аби негайно й рішуче виправдати своє екзистенціальне покликання. І лише в тих випадках, коли автор, пишучи про Схід, ставить перед собою якусь додаткову пізнавальну мету, це величання власного «я» начебто береться під відносний контроль. Ламартін, наприклад, пише про себе, але пише й про Францію як про реальну силу на Сході; ця друга тема приглушує, а в кінцевому підсумку бере під свій контроль імперативи, що нагромаджуються на його стиль його душею, його пам’яттю та його уявою. Але жоден піліґрим, чи то француз, чи то англієць, не міг так невблаганно приборкати своє «я» або свій предмет, як це вдавалося Лейнові. Навіть Бертон і T. E. Лоуренс, з яких перший здійснив обмірковано мусульманське паломництво, а другий те, що він назвав зворотним паломництвом із Мекки, залишили велику масу матеріалу з історичного, політичного та суспільного орієнталізму, що ніколи не був таким очищеним від їхніх еґо, яким був Лейнів орієнталізм, очищений від його «я». Ось чому Бертон, Лоуренс і Чарльз Дауті посідають проміжне становище між Лейном і Шатобріаном.
У книжці Шатобріана «Подорож із Парижа в Єрусалим і з Єрусалима в Париж» (Chateaubriand, «Itinéraire de Paris à Jérusalem, et de Jérusalem à Paris», 1810 — 1811) {225} розповідається з усіма подробицями про подорож, здійснену в 1805 — 1806 pp., після його мандрів до Північної Америки. На багатьох сотнях її сторінок підтверджується визнання автора, що «je parle éternellement de moi» , і то настільки, що Стендаль, який сам не належав до тих, котрі прагнуть пригнічувати своє «я», писав, що невміння Шатобріана показати себе обізнаним мандрівником було наслідком «дрімучого егоїзму». Він привіз із собою важезний багаж особистих цілей та надуманих уявлень про Схід, вивантажив його там і надалі маніпулював людьми, місцями та ідеями на Сході з такою легкістю, мовби ніщо не могло опертися його владній уяві. Шатобріан приїхав на Схід як вигаданий персонаж, а не як він сам. Для нього Бонапарт був останнім із хрестоносців; він, у свою чергу, був «останнім французом, який покинув свою країну, щоб здійснити подорож по Святій землі з уявленнями, цілями та почуттями піліґрима давніх часів». Але були в нього й інші причини. Симетрія: побувавши в Новому Світі та надивившись на пам’ятки його природи, він прагнув завершити свій цикл досліджень, відвідавши Схід та його пам’ятки людського знання; а що він вивчав раніше античність римлян та кельтів, то все, що йому залишилося, — це оглянути руїни Афін, Мемфіса та Карфаґена. Самовдосконалення: він потребував поповнити свій запас образів. Підтвердження важливості релігійного духу: «релігія — це різновид універсальної мови, зрозумілої для всіх людей», і де найліпше можна переконатися в цьому, як не на Сході, де навіть така примітивна релігія, як іслам, набула великого впливу. А передусім, потреба бачити речі не такими, якими вони були насправді, а такими, якими вони уявлялися Шатобріанові: Коран був книгою Магомета; вона не містила в собі «ni principe de la civilisation, ni précepte qui puis élever le charactère» **. «Ця книга, — провадив він, більш або менш фантазуючи, мірою того як розвивав свою думку, — не проповідує ані ненависті до тиранії, ані любові до свободи» 81.