Я говорю вічно про себе (фр.).* Ані принципу цивілізації, ані рекомендацій, як ушляхетнити свою вдачу (фр.).
Для такої витонченої особистості, як Шатобріан, Схід був ветхим полотном, що потребував його реставраційних зусиль. {226} Орієнтальний араб був «цивілізованою людиною, яка знову повернулася до дикунського стану»: тож не дивно, що, спостерігаючи арабів, які намагалися розмовляти французькою, Шатобріан почував себе як Робінзон Крузо, якого надзвичайно вразило, коли його папуга вперше заговорив. Щоправда, були там місця, такі як Віфлеєм (етимологічне значення якого Шатобріан зрозумів абсолютно хибно), де можна було виявити принаймні якусь подібність до справжньої — тобто європейської — цивілізації, але таких було мало, і траплялися вони рідко. Повсюди тут зустрічалися орієнтали, араби, чия цивілізація, релігія та звичаї були такими примітивними, варварськими й антиетичними, що варто було всерйоз подумати про те, щоб завоювати їх знову. Хрестові походи, запевняв він, не були аґресією; вони були тільки справедливою християнською відповіддю на вторгнення Омара в Європу. Крім того, додавав він, навіть якщо Хрестові походи в їхній новітній або первісній формі й були аґресією, проблема, яку вони порушили, була набагато важливіша, аніж такі питання загальноприйнятої моралі:
«В Хрестових походах ішлося не тільки про визволення Гробу Господнього, а й про те, щоб з’ясувати, хто переможе на землі: культ, який був ворогом цивілізації, завжди прихильний до невігластва [він мав на увазі іслам, звичайно], до деспотизму, до рабства, чи культ, який зумів пробудити в душах сучасних людей дух мудрої античності та скасував нице рабство?» 82
Це перше значуще висловлювання, в якому згадується ідея, що згодом набуде неймовірної, мало не до абсурду авторитетної сили в європейській творчості: тема Європи, яка розтлумачує Сходові поняття свободи, про яку, як був переконаний Шатобріан та всі ті, хто міркував про це після нього, мусульмани не мали ані найменшого уявлення.
«Про свободу вони не знають нічого; про власність знають не більше: сила — це їхній Бог. Коли протягом тривалого часу їм не щастить побачити завойовника, який творить небесну справедливість, вони виглядають солдатами без генерала, громадянами без законодавців або родиною без батька» 83. {227}
Вже у 1810 р. були європейці, котрі говорили так, як говорив Кромер у 1910 році, твердячи, що орієнталів треба завойовувати, й не бачачи парадоксу в тому, що завоювання Заходом Сходу було б, у кінцевому підсумку, не завоюванням, а запровадженням там свободи. Шатобріан викладає всю цю ідею в романтичних спокутних термінах християнської місії, яка полягає в тому, щоб відродити мертвий світ, розвинути в ньому відчуття власних потенційних можливостей, які лише європеєць спроможний розрізнити під безживною й виродженою оболонкою. Для мандрівника це означає, що він мусить користуватися Старим Заповітом та Євангеліями як своїми провідниками на землях Палестини 84; лише в такий спосіб можна проникнути крізь видиму оболонку виродження, яка покриває сучасний Схід. Проте Шатобріан не помічає ніякої іронії в тому факті, що його подорож та його бачення не відкриють йому нічого про новітнього орієнтала та його долю. Лише те має вагу для Шатобріана на Сході, що з ним там відбувається, що дозволяє Схід його духові, що він дає змогу відкрити йому про себе, свої ідеї, свої сподівання. Свобода, за яку він так потерпає, для нього не більш як спосіб самому визволитися з-під шкідливого впливу, який на нього має Схід.
Таке визволення дозволяє йому негайно повернутися у сферу уяви та уявних інтерпретацій. Опис Сходу зводиться нінащо проекціями та моделями, накинутими на нього імперським еґо, яке не приховує своєї сили. Якщо в прозі Лейна ми бачимо, як це еґо зникає, так що Схід має змогу постати перед нами в усіх своїх реалістичних деталях, то в Шатобріана еґо розчиняє себе в спогляданні чудес, які воно створює, а потім воно відроджується, сильніше, аніж будь-коли, ще більш здатне почувати свою силу та втішатися своїми інтерпретаціями.
«Спочатку велика нудьга стискає серце кожному, хто вирушає в мандри по Юдеї; та коли ти мандруєш від одного пустельного місця до іншого і перед тобою стелеться безмежний простір, нудьга помалу розвіюється, і ти починаєш відчувати потаємний жах, який, проте, не тільки не пригнічує душу, а й додає тобі мужності та підносить твій дух. Дивовижні речі відкриваються тобі в усіх куточках землі, де колись відбулося стільки чудес: розпечене сонце, величний і гордий орел, безплідна {228} смоківниця; вся поезія, всі сцени зі Святого Письма тут присутні. Кожне ім’я, кожна назва криють у собі таємницю; кожен ґрот провіщає майбутнє; кожна гірська вершина береже в собі відлуння слів якогось пророка. Сам Бог говорив колись на цих берегах: пересохлі річища, розколоті скелі, відкриті гробниці є свідками чудес; пустеля досі виглядає приголомшеною від жаху, і я сказав би, що вона досі не спромоглася порушити мовчанку, яка запала відтоді, як вона почула голос вічності» 85.