В системі знання про Схід, Схід — це не так місце, як topos, сукупність посилань, безліч характерних ознак, що ймовірно запозичуються з цитат, або з текстуальних фраґментів, або з переказування чиєїсь праці про Схід, або з фраґментів, побудованих чиєюсь уявою, або з амальгами всіх цих речей. Пряме спостереження або ґрунтовний опис Сходу — це фікції, що їх створили ті, хто писав про Схід, але вони незмінно є чимось цілком другорядним супроти систематичних завдань іншого типу. В Ламартіна, Нерваля та Флобера Схід — це репрезентація канонічного матеріалу, підпорядкованого естетичній та виконавчій волі, спроможній пробудити інтерес у читача. Проте в усіх трьох письменників орієнталізм або {233} якийсь його аспект обстоюється, хоча, як я вже сказав раніше, наративній свідомості тут надається дуже велика роль. В чому ми неминуче переконаємося, то це в тому, що, попри всю свою ексцентричну індивідуальність, ця наративна свідомість закінчиться, як у Бувара та Пекюше, осмисленням того факту, що паломництво — це, зрештою, лише форма копіювання.
Коли Ламартін вирушив у свою подорож на Схід у 1833 p., він почував себе, за його ж таки словами, як почуває себе людина, котра змогла здійснити свою давню мрію: «un voyage en Orient [était] comme un grand acte de ma vie intérieure» . Він — як вузол схильностей, симпатій, упереджень: він ненавидить римлян і Карфаґен, він любить євреїв, єгиптян та індусів, чиїм Данте, як він заявляє, він збирається стати. Склавши формального вірша «Прощай», звернутого до Франції, в якому він перелічує все, що планує собі зробити на Сході, він сідає на корабель і вирушає на Схід. Спочатку все, з чим він зустрічається, або підтверджує його поетичні передбачення, або реалізує його схильність до аналогій. Леді Естер Стенгоуп — це Цирцея пустелі; Схід — «la patrie de mon imagination» *; араби — примітивний народ; біблійна поезія викарбувана на скелях Лівану; Схід підтверджує привабливу неозорість Азії та відносно малі розміри Греції. Та незабаром потому, як він прибуває до Палестини, він стає невиправним вигадником уявного Сходу. Він стверджує, що рівнини Ханаану роблять очевидними переваги краєвидів Пуссена та Лоррена. Від «витлумачення», як назвав він свою подорож раніше, вона перетворилася тепер на молитву, яка робить досконалішими його пам’ять, душу та серце більше, аніж тішить його очі, розум або дух 89.
Подорож на Схід [стала для мене] наче великим актом мого внутрішнього життя (фр.).* Батьківщина моєї уяви (фр.).
Це щире визнання дає цілковиту волю реконструктивній (і недисциплінованій) пристрасті Ламартіна до аналогій. Християнство — це релігія уяви та пам’яті, а що Ламартін вважає себе типовим, глибоко благочестивим християнином, він відповідно себе поводить. Перелік його тенденційних спостережень міг би бути нескінченним: жінка, яку він бачить, нагадує йому Айде з «Дон Жуана»; зв’язок між Ісусом і Палестиною нагадує йому {234} зв’язок між Руссо та Женевою; реальна річка Йордан менш важлива, аніж «містерії», які вона пробуджує в людській душі; орієнтали, а надто мусульмани, — ледачі, їхня політика — примхлива, переповнена пристрасті й позбавлена майбутнього; ще одна жінка нагадує йому уривок із «Атали»; ані Тасо, ані Шатобріан (чиї попередні подорожі часто приборкують егоїзм Ламартіна, в усіх інших випадках абсолютно невтримний) не зрозуміли Святу землю правильно — і так далі, й таке інше. Його сторінки, присвячені арабській поезії, про яку він розводиться украй самовпевнено, не свідчать, що він відчуває бодай якусь ніяковість через абсолютне незнання мови. Для нього має вагу лиш те, що його подорожі на Схід відкривають йому, наскільки Схід — це «la terre des cultes, des prodiges»* і наскільки він є його обраним поетом на Заході. Без найменшого відтінку самоіронії він проголошує: