«Ця арабська земля є землею чудес; все тут пускає паростки, і кожен легковірний або фанатично налаштований чоловік може стати там свого часу пророком» 90.
Земля культів, земля чудес (фр.).
Він став пророком лише з огляду на факт свого перебування на Сході.
У кінці своєї розповіді Ламартін досяг мети своєї паломницької подорожі до Гробу Господнього, цього початкового і кінцевого пункту всього часу й усього простору. Він інтернізував реальність достатньо для того, щоб захотіти повернутися від неї назад до чистого споглядання, самоти, філософії та поезії 91.
Підносячись над суто географічним Сходом, він перетворюється на Шатобріана пізніших днів, споглядаючи Схід так, начебто це була його власна (чи принаймні французька) провінція, готова віддатися під владу європейських держав. З мандрівника та піліґрима в реальному часі й просторі Ламартін перетворюється на трансперсональне еґо, яке ідентифікує себе в силі та свідомості з усією Європою. Те, що він бачить перед собою, — це Схід у процесі свого неминучого майбутнього розпаду, Схід, який переходить під європейську суверенну владу й нею освячується. Так, у кульмінаційному баченні Ламартіна {235} Схід відроджується як європейське право-на-владу над ним:
«Цей вид суверенної влади, визначений у такий спосіб і освячений як європейське право, являтиме собою передусім право окупувати ту чи ту територію, а також узбережжя, щоб заснувати там або вільні міста, або європейські колонії, або комерційні порти, куди вільно заходити всім кораблям...»
Не зупиняється Ламартін і на цьому. Він забирається ще вище, аж до тієї точки, де Схід, який він щойно бачив і в якому щойно побував, стає «націями без території, без батьківщини, без прав, законів або безпеки... які з тривогою і надією чекають, коли Європа дасть їм прихисток своєї окупації» 92.
У всіх баченнях Сходу, сфабрикованих орієнталізмом, немає висновків, таких буквальних і таких завершених, як цей. Для Ламартіна паломницька подорож на Схід означала не лише проникнення на Схід імперської свідомості, а й фактичну елімінацію цієї свідомості внаслідок її піднесення до такого собі імперсонального й континентального контролю над Сходом. Реальна ідентичність Сходу розпадається на сукупність послідовних фраґментів, Ламартінових спогадних спостережень, які пізніше будуть зібрані докупи й звеличені як відроджена мрія Наполеона про панування над світом. Тоді як індивідуальність Лейна зникла під науковою решіткою його єгипетських класифікацій, Ламартінова свідомість повністю розриває свої нормативні пута. Роблячи так, вона повторює подорож Шатобріана та його бачення лише для того, щоб піти далі, у сферу абстракцій Шелі та Наполеона, що тасують світи та народи як карти на гральному столі. Те, що залишається від Сходу в Ламартіновій прозі, аж ніяк не є істотним. Його геополітична реальність була переобтяжена його планами щодо неї; місця, які він відвідав, люди, з якими він познайомився, досвід, який він пережив, зводяться до кількох відлунь у його пишномовних узагальненнях. Останні сліди конкретності повністю затираються в «політичному резюме», яким завершується «Мандрівка на Схід».
Трансцендентному квазінаціональному егоїзму Ламартіна ми мусимо протиставити Нерваля та Флобера. їхні орієнтальні праці відіграють істотну роль у їхній {236} загальній oeuvre , набагато більшу, аніж імперіалістична «Мандрівка» Ламартіна в його oeuvre. Проте обидва вони, як і Ламартін, прибули на Схід, підготовлені до побачення з ним величезною масою прочитаної класичної та новітньої літератури й творів академічного орієнталізму; про цю свою підготовку Флобер говорив набагато відвертіше, ніж Нерваль, який у «Вогненних дівчатах» («Les Filles du feu») нещиро повідомляє, ніби все те, що він знав про Схід, було напівзабутою пам’яттю про вивчене ним у школі 93. Те, що ми читаємо на сторінках його «Мандрівки на Схід», прямо суперечить цьому твердженню, хоча й показує значно менш систематичне й значно менш зорганізоване знання орієнтальних реалій, аніж знання Флобера. Набагато важливішим, проте, уявляється той факт, що обидва письменники (Нерваль у 1842 — 1843 pp., Флобер — у 1849 — 1850 pp.) мали значно більшу персональну та естетичну користь зі своїх відвідин Сходу, аніж будь-який інший із мандрівників дев’ятнадцятого сторіччя. Почнемо з того, що обидва вони були геніями й надзвичайно добре обізнаними в тих аспектах європейської культури, які сприяли формуванню співчутливого, хай і викривленого бачення Сходу. Нерваль і Флобер належали до того товариства людей, що однаково мислили й почували, яке описав Маріо Праз у «Романтичній агонії» («The Romantic Agony»), товариства, для якого образні картини екзотичних місць, культивування садомазохістських смаків (що їх Праз називає algolagnia), зачарування похмурим і макабричним, з уявленням про Фатальну Жінку, з таємничістю й окультизмом, — усе це разом уможливило написання таких літературних творів, як романи Ґотьє (який теж був зачарований Сходом), Свінберна, Бодлера та Гюйсманса 94. Для Нерваля та Флобера такі жіночі постаті, як Клеопатра, Саломея та Ісіда мали особливу значущість; і аж ніяк не випадково, що в усіх своїх працях про Схід, як і в своїх відвідинах Сходу вони високо оцінювали й натхненно оспівували жіночі типи цього легендарного, украй загадкового й асоціативного характеру.