взаємообмін між окремими авторами й великомасштабними політичними інтересами, що їх сформували три великі імперії, — британська, французька, американська, — на чиїй інтелектуальній і творчій території писали свої твори вищезгадані
автори. Як ученого, мене насамперед цікавить не груба політична істина, а
деталь, бо, зрештою, коли ми читаємо твори, скажімо, Лейна, Флобера або Ренана, то головний інтерес знаходимо там не в тій незаперечній (для автора) істині, що
жителі Заходу мають перевагу над жителями Сходу, а в глибоко опрацьованих та
модульованих висновках його копіткої праці, здійснюваної в широкому діапазоні, який відкривала йому ця істина. Треба тільки пам’ятати, що Лейнові «Звичаї та
побут сучасних єгиптян» — це класика історико-антропологічних досліджень
завдяки своєму стилю, своєму надзвичайно тонкому й блискучому аналізу
конкретних фактів і явищ, а зовсім не тому, що ця праця віддзеркалює відчуття
расової вищості — саме так треба розуміти все, що я тут сказав.
Тож можна сказати, що орієнталізм порушує політичні
питання, які звучать приблизно так: які інші види енерґії — інтелектуальної, естетичної, наукової та культурної — сполучилися в процесі утворення
імперіалістичної традиції, такої, як орієнталістська? Яким чином філологія, лексикографія, історія, біологія, політична й економічна теорії, романістика та
лірична поезія стали на службу широкому імперіалістичному світоглядові
імперіалізму? Які зміни, модуляції, вдосконалення, навіть революції відбулися в
орієнталізмі? Яке значення в цьому контексті мають такі поняття, як
ориґінальність, безперервність, індивідуальність? Яким чином орієнталізм
передається чи відтворюється від епохи до епохи? Одне слово, чи можемо ми
розглядати культурно-історичний феномен орієнталізму як щось створене
людською волею, — а не просто необумовленими логічними міркуваннями, — в
усій його історичній складності, деталізованості та цінності й водночас не
випускати з уваги взаємозв’язок {29} між культурною діяльністю, політичними
тенденціями, державою та специфічними реаліями домінації? Гуманітарне
дослідження, спрямоване подібним чином, може з усією відповідальністю
адресуватись і до політики, і до культури. Та це аж ніяк не означає сказати, що
таке дослідження встановлює тверді правила про взаємозв’язок між знанням і
політикою. Моя арґументація полягає в тому, що кожне гуманітарне дослідження
має формулювати природу такого взаємозв’язку в специфічному контексті самого
дослідження, його теми та його історичних обставин.
2. Методологічний аспект проблеми. В одній зі
своїх попередніх книжок я приділив чимало уваги аналізові методологічної
важливості, яку має у царині гуманітарних студій визначення та сформулювання
першого кроку, точки відправлення, початкового принципу 11. У
процесі того аналізу я зрозумів і спробував донести до розуміння читача, що не
існує чогось такого, як просто задана чи бодай можлива стартова точка: початок
для кожного проекту треба встановлювати в такий спосіб, який би вможливлював
те, що з нього випливає. Ніде у своїй практиці я не усвідомлював трудність
цього завдання з такою невблаганною очевидністю (а вдалося чи не вдалося мені
її подолати — я, власне, не знаю), як у своєму дослідженні орієнталізму. З
ідеї початку, — точніше кажучи, акту початку — неминуче випливає наявність
акту делімітації, яким щось вирізняється з великої маси матеріалу, відокремлюється від цієї маси й визначається як стартова точка, початок; для
дослідника текстів одним із понять такої попередньої делімітації є висунута Луї
Альтюссером ідея проблематики, специфічно визначеної одиниці тексту, або
групи текстів, до якої нас приводить аналіз 12. Проте у випадку орієнталізму
(на відміну від випадку з текстами Маркса, які вивчав Альтюссер) доводиться не
просто розв’язувати проблему знаходження початкової точки або проблематики, а й
вирішувати, які саме тексти, автори та періоди найбільш придатні для вивчення.
Мені здалося безглуздим намагатися викласти
енциклопедичну наративну історію орієнталізму, по-перше, тому, що, оскільки
моїм провідним принципом було «європейське уявлення про Схід», то фактично я
ніяк не {30} зміг би обмежити матеріал, з яким би мені довелося мати справу; по-друге, тому, що наративна модель не відповідала моїм дескриптивним та
політичним інтересам; по-третє, тому, що в таких книжках, як «Орієнтальний