Схід відкинув його назад, до його людських та мистецьких можливостей. Схід ніяк не відреаґував, як не відреаґувала Кучук, на його присутність. Опинившись вічна-віч зі своїм життям, яке йшло своїм плином, Флобер, як і передніше Лейн, відчув свою окремішню немічність, а може навіть, і своє самонавіяне небажання увійти в те, що він бачив, і стати його частиною. Це, звичайно, було вічною проблемою Флобера; вона існувала й до того, як він подався на Схід, і залишилася після його відвідин. Флобер усвідомлював, як важко (протиотруту від цього він знаходив у своїй роботі, особливо в орієнтальній праці такого роду, як «Спокуса святого Антонія») наголошувати передусім на формі енциклопедичної подачі матеріалу коштом людської заанґажованості в життя. Справді-бо, святий Антоній є не ким іншим, як людиною, для котрої реальна дійсність — це якісь книжки, видовища та процесії, що спокусливо розгортаються на відстані перед його очима. Всі ґрандіозні знання Флобера структуровані — як влучно відзначив Мішель Фуко — у вигляді театральної фантастичної бібліотеки, розмаїті експонати якої проходять парадом перед очима пустельника 112; є щось у формі цього параду від Флоберових спогадів про Каср-ель-Айні (вправа з військової муштри у виконанні сифілітиків) та від танцю Кучук. Більше тут важить те, одначе, що святий Антоній — це людина, яка дала обітницю безшлюбності і спокушання якої має передусім сексуальний характер. Після того як він вистояв проти найнебезпечніших чарів усілякого виду, йому нарешті дають зазирнути в біологічні процеси життя; марячи, він стає здатен побачити, як зароджується життя, сцена, щодо якої Флобер почувався некомпетентним протягом свого перебування на Сході. Проте, оскільки Антоній марить, ми маємо сприймати цю сцену іронічно. Те, що дарується йому в кінці, бажання стати матерією, стати життям, це в щонайліпшому випадку тільки бажання, — а чи його можна реалізувати або виконати, чи ні, ми неспроможні знати. {248}
Попри енерґію свого розуму та величезну силу свого інтелектуального проникнення в суть речей, Флобер мав на Сході відчуття, що, по-перше, «чим більше ти концентруєш свою увагу на ній [на деталі], тим менше ти осмислюєш ціле», а по-друге, «всі частини вкладаються на свої місця» 113. В ліпшому випадку, це продукує ефектну форму, але лишається закритим для жителя Заходу, аби він міг узяти в ньому повну участь. На першому рівні, це було персональним скрутним становищем для Флобера, й він винайшов засоби, декотрі з яких ми вже обговорили, щоб дати цьому раду. На більш загальному рівні, це було епістемологічною проблемою, завдяки якій, звичайно ж, і існувала дисципліна орієнталізму. Якось під час своєї орієнтальної подорожі він замислився над тим, до чого може призвести цей епістемологічний виклик. Без того, що він назвав духом і стилем, розум «може заблукати в археології»: він мав на увазі певний вид організованого антикварництва, згідно з яким екзотичне і незвичайне формулюється в лексикони, коди, а в кінцевому підсумку, в кліше того виду, який він згодом висміяв у «Словникові прийнятих ідей». Під впливом такого напрямку думок світ «реґулюватиметься як колеж. Вчителі перетворяться на закон. Усі ходитимуть в уніформі» 114. Говорячи про таку силоміць накинуту дисципліну, він, безперечно, відчував, що його власне ставлення до екзотичного матеріалу, зокрема до орієнтального матеріалу, прочитаного й особисто пережитого упродовж багатьох років, мало безконечні переваги. В ньому принаймні залишалося місце для безпосередності, уяви та колориту, тоді як з багатотомних археологічних трактатів усе, крім «знання», було вичавлене. А Флобер був ознайомлений із організованим процесом нагромадження знань, його плодами та результатами краще, аніж більшість романістів. Ці результати проступають із особливою очевидністю у знегодах Бувара та Пекюше, але вони були б не менш комічно очевидними в такій царині, як орієнталізм, чий текстуальний напрям думок належав до світу idées reçues. Таким чином, людина могла або конструювати світ, наділений індивідуальністю і стилем, або невтомно копіювати його, згідно з імперсональними академічними процедурними правилами. Проте в обох випадках, дотичних до Сходу, відверто визнавалося, що це був {249} світ, розташований десь-інде, далекий від звичних прихильностей, почуттів та цінностей нашого світу на Заході.