Два голоси Бертона, що зливаються в один, провіщають діяльність таких напіворієнталістів — напівагентів імперії, якими були T. E. Лоуренс, Едвард Генрі Палмер, Д. Ґ. Гоґарт, Ґертруда Белл, Рональд Сторрз, св. Джон Філбі {258} та Вільям Ґіффорд Палґрейв, якщо назвати лише кількох англійських письменників. Двоїстим наміром Бертонової праці є водночас використати своє перебування на Сході для наукових спостережень і не пожертвувати так легко своєю індивідуальністю задля досягнення цієї мети. Другий із цих двох намірів неминуче приводить його до необхідності підкоритися першому, тому що, як це ставатиме дедалі очевидніше, він — європеєць, що таке знання європейського суспільства, яке має він, можливе лише для європейця, з європейським уявленням про суспільство як про систему правил і практики. Інакше кажучи, бути європейцем на Сході і не просто бути, а бути там зі знанням, означає, що ти повинен бачити і знати Схід як володіння, в якому править Європа. Таким чином, орієнталізм, що є системою європейського та західного знання про Схід, стає синонімом європейського панування на Сході, й це панування ефективно долає навіть ексцентричності особистого стилю Бертона.
Бертон був ладний поділяти концепції персонального, автентичного, співчутливого та гуманістичного знання про Схід настільки, наскільки вони сприяли йому в його боротьбі з обширом офіційного європейського знання про Схід. В історію здійснених у дев’ятнадцятому сторіччі спроб реставрувати, реструктурувати всі розмаїті сфери знання та життя орієнталізм — як і всі інші натхнені романтизмом наукові дисципліни — вніс свою вагому частку. Бо ця галузь не лише розвинулася з системи натхненних спостережень у те, що Флобер назвав нормативним навчальним колежем, вона також понижувала значення особистості, зводячи навіть таких безперечних індивідуалістів, як Бертон, до ролі імперського писаря. Будучи колись тільки географічним поняттям, Схід, у кінцевому підсумку, перетворився на володіння фактичного наукового управління та потенційного імперського впливу. Роль таких ранніх орієнталістів, як Ренан, Сасі та Лейн, полягала в тому, щоб надати своїй праці, а разом з тим і Сходові мізансцену; пізніші орієнталісти, наукової чи творчої орієнтації, твердо трималися за цю сцену. Ще пізніше, мірою того як сцена почала потребувати управління, стало очевидно, що інституції та державні установи краще здійснювали таке управління, аніж індивіди. Такою є спадщина орієнталізму {259} дев’ятнадцятого сторіччя, чиїм спадкоємцем стало сторіччя двадцяте. Тепер ми маємо з’ясувати настільки точно, наскільки це можливо, як саме орієнталізм двадцятого сторіччя — започаткований тривалим процесом окупації Заходом Сходу від 1880-х років — так успішно здійснював контроль над свободою та знанням; тобто як саме орієнталізм остаточно став безперервно відтворюваною копією самого себе.
Розділ третій
ОРІЄНТАЛІЗМ СЬОГОДНІ
On les apercevait tenant leurs idoles entre leurs bras comme de grands enfants paralytiques.
Gustave Flaubert, «La Tentation de Saint Antoine»
Завоювання землі, що в переважній більшості випадків означає відібрати її в тих, хто має інший колір шкіри або трохи приплюснутіші носи, аніж ми, — це не дуже добре, якщо поміркувати над цим. Єдине виправдання цього — тільки ідея. Ідея, яка за цим криється; не сентиментальна самоомана, а ідея; і некорислива, щира віра в цю ідею, — ідею, яку ви можете собі сформулювати, і схилитись перед нею шанобливо, і скласти їй офіру...