ренесанс» Реймонда Шваба (Raymond Schwab, «La Renaissance orientale»), «Арабські студії в Європі до початку XX сторіччя» Йоганна Фюка (Johann Fück, «Die Arabischen Studien in Europa bis in den Anfang des 20.
Jahrhunderts») та більш недавній «Арабське питання в середньовічній Англії» Дороті
Метліцкі (Dorothee Metlitzki, «The Matter of Araby in Medieval England») 13 вже зібрано енциклопедичні відомості про певні аспекти європейсько-східних
контактів, що робить завдання критика в такому загальному політичному та
інтелектуальному контексті, який я ескізно змалював вище, зовсім іншими.
Ще залишалася проблема якось скоротити неосяжний
архівний матеріал до прийнятного обсягу, з яким можна було б працювати і, ще
важливіше, визначити щось на зразок інтелектуального порядку в цьому комплексі
текстів, водночас не дотримуючись бездумно порядку хронологічного. Виходячи з
таких міркувань, я обрав за свою відправну точку британський, французький та
американський досвід спілкування зі Сходом, узятим як одне ціле, історичне та
інтелектуальне тло, яке уможливило цей досвід, якість та характер цього
досвіду. З причин, про які я ще говоритиму, я обмежив цю вже обмежену (але ще
неосяжно велику) сукупність проблем англо-франко-американським досвідом взаємин
з арабами та з ісламом, що протягом майже тисячі років репрезентували для
Європи Схід. Щойно я це зробив, велика частина Сходу, здавалося б, цілком
відпала — Індія, Японія, Китай та інші реґіони Далекого Сходу — і не тому, що
ці реґіони були не важливі (важливими вони, безперечно, були), а тому, що
обговорювати європейський досвід спілкування з Близьким Сходом або з ісламом
можна й безвідносно до його досвіду взаємин з Далеким Сходом. Проте в деякі
моменти цієї загальної історії європейської зацікавленості Сходом окремі
частини Сходу, такі, як Єгипет, Сирія та Аравія, не можуть обговорюватись без
одночасного вивчення європейської заанґажованості в більш далеких реґіонах, серед яких Персія та Індія — найважливіші; з цього погляду доречно згадати
{31} про зв’язки між Єгиптом та Індією, оскільки йдеться про Британію
вісімнадцятого та дев’ятнадцятого сторіч. Так само неможливо оминути французьку
роль у дешифруванні Зенд-Авести, першорядне значення Парижа як центру
санскритських студій у першому десятиріччі дев’ятнадцятого століття, той факт, що Наполеонова зацікавленість Сходом диктувалася його оцінкою британської ролі в
Індії, — усі ці далекосхідні інтереси прямо впливали на французьку
зацікавленість Близьким Сходом, ісламом, арабами.
Британія і Франція домінували в Східному
Середземномор’ї, починаючи з кінця сімнадцятого сторіччя. Проте може здатися, що обговорення мною аспектів цієї домінації та мій систематичний інтерес до неї
несправедливо оминають (а) важливі внески в орієнталізм Німеччини, Італії, Росії, Іспанії та Португалії і (б) той факт, що одним із важливих імпульсів, які пробудили інтерес до вивчення Сходу у вісімнадцятому сторіччі, була
революція в біблійних студіях, стимульована такими різними й цікавими
першопрохідцями, як єпископ Лоут, Айхгорн, Гердер та Міхаеліс. По-перше, я
мусив повністю сконцентрувати свої зусилля на британсько-французькому, а згодом
і на американському матеріалі, бо немає жодних підстав сумніватися, що Британія
та Франція були не тільки країнами-першопрохідцями на Сході та в
орієнталістиці, а ці їхні аванґардні позиції були підтримані двома найбільшими
в історії, яка тривала до двадцятого сторіччя, колоніальними системами; після
другої світової війни американці зайняли на Сході — гадаю, цілком свідомо — позиції, підготовлені цими двома колись могутніми європейськими державами. Крім того, я
вважаю, що висока якість, виваженість та обсяг британської, французької й
американської літератури, присвяченої проблемам Сходу, вивищують її над
безперечно важливими дослідженнями, здійсненими в Німеччині, Італії, Росії та
деінде. І я також думаю, що все ж таки найважливіші перші кроки в орієнтальних
студіях були спочатку зроблені або в Британії, або у Франції, а вже потім
детальніше опрацьовані німцями. Наприклад, Сильвестр де Сасі був не тільки
першим із сучасних та інституційних європейських орієнталістів, які
досліджували іслам, арабське письменство, релігію друзів та {32} Сасанідську Персію; він був також учителем Шампольйона і Франца Боппа, засновника німецької компаративної лінґвістики. Не менш істотні претензії на
пріоритет і подальшу провідну роль, безперечно, мають також Вільям Джонс та Едвард