Різниця, яку я намагаюся тут провести, — це різниця між майже неусвідомлюваною (і, безперечно, невідчутною) позитивністю, яку я назву латентним орієнталізмом, і розмаїтими усталеними поглядами на орієнтальне суспільство, мови, літературу, історію, соціологію і таке інше, що я назву явним орієнталізмом. Хоч би які зміни відбувалися в наших знаннях про Схід, ми знаходимо їх майже виключно в явному орієнталізмі; однозначність, сталість і тривалість латентного орієнталізму є більш або менш величинами константними. Коли йдеться про авторів дев’ятнадцятого сторіччя, чию діяльність я аналізував у другому розділі цієї книжки, відмінності в їхніх уявленнях та ідеях стосовно Сходу можуть бути охарактеризовані як виключно явні відмінності, відмінності у формі та персональному стилі, й рідко — у фундаментальному змісті. Жоден із них не ставив під сумнів окремішності Сходу, його ексцентричності, його відсталості, його мовчазної незворушності, його жіночої поступливості, його ледачої податливості; ось чому всі автори, які писали про Схід, від Ренана до Маркса (якщо мислити в плані ідеології) або від найриґористичніших учених-схоластів (Лейна й Сасі) до письменників, обдарованих наймогутнішою уявою (Флобера й Нерваля), дивилися на Схід як на географічний реґіон, що потребує західної уваги, західної реконструкції, навіть західної спокути. Схід існував як місце, ізольоване від головної течії європейського поступу в науках, мистецтвах та комерції. Таким чином, хоч би які добрі чи погані якості приписувалися Сходові, вони сприймались як функції вузько спеціалізованого західного інтересу до Сходу. Такою була ситуація, що тривала приблизно від початку 1870-х років і протягом першої частини дев’ятнадцятого сторіччя, — але дозвольте мені навести кілька прикладів для ілюстрації того, що я маю на увазі.
Тези про орієнтальну відсталість, деґенеративність та нерівність Сходу із Заходом дуже легко пов’язувалися на початку дев’ятнадцятого сторіччя з біологічними {269} основами расової нерівності. Таким чином, расові класифікації, які ми знаходимо в таких працях, як «Тваринне царство» Кюв’є (Cuvier, «Le Règne animal»), «Нарис про нерівність людських рас» Ґобіно (Gobineau, «Essai sur l’inégalité des races humaines») та «Людські раси» Роберта Нокса (Robert Knox, «The Races of Man»), знайшли собі близького партнера в латентному орієнталізмі. До цих ідей був доданий другосортний дарвінізм, який начебто наголошував на «науковій» обґрунтованості поділу рас на передові й відсталі або на європейсько-арійські та орієнтально-африканські. Таким чином, усе питання імперіалізму, в тому вигляді, в якому воно дебатувалося наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя як проімперіалістами, так і антиімперіалістами, припускало наявність бінарної типології передових і відсталих (або підлеглих) рас, культур і суспільств. У праці «Кілька розділів про принципи міжнародного закону» Джона Вестлейка (John Westlake, «Chapters on the Principles of International Law», 1894) стверджується, наприклад, що реґіони землі, визначені як «нецивілізовані» (слово, обтяжене вантажем орієнталістських засновків, серед інших), мають бути анексовані або окуповані передовими державами. Подібним чином, ідеї таких авторів, як Карл Петерс, Леопольд де Соссюр і Чарльз Темпл, опираються на бінарне протиставлення 3 передові/відсталі, що з такою переконаністю обстоювалося в орієнталізмі кінця дев’ятнадцятого сторіччя.
Разом з усіма іншими народами, в різні способи визначеними як відсталі, деґенеративні, нецивілізовані й загальмовані, орієнтали розглядалися в рамках моделі, сконструйованої з біологічного детермінізму та морально-політичних міркувань. Таким чином, орієнтала прив’язували до тих елементів західного суспільства (злочинців, божевільних, жінок, бідняків), які мали за спільну ознаку ідентичність, що найліпше описувалася як прикро чужа. Орієнталів рідко бачили й рідко на них дивилися; дивилися, власне, не на них, а крізь них, їх аналізували не як громадян чи бодай людей, а як проблеми, що мають бути розв’язані або звужені, або — мірою того, як західні держави відкрито зазіхали на їхні території, — привласнені. Суть була в тому, що саме означення чогось як орієнтального тягло за собою вже сформоване {270} оціночне судження, а у випадку народів, які населяли Оттоманську імперію, що перебувала в процесі активного загнивання, й імпліцитну програму дій. Оскільки орієнтал належав до підлеглої раси, він мусив бути підкорений, — усе було ясно й просто. Locus classicus для такого судження та дій можна знайти в праці «Психологічні закони еволюції народів» Ґюстава Лебона (Gustave Le Bon, «Les Lois psychologiques de l’évolution des peuples», 1894).