В надзвичайно цінному та розумному дослідженні орієнталізму — «Іслам у дзеркалі Заходу» Жака Ваарденбурґа (Jacques Waardenburg, «L’Islam dans le miroire de l’Occident») — говориться про п’ятьох впливових експертів як творців образу ісламу. Дзеркальна метафора Ваарденбурґа, яку він застосовує до орієнталізму кінця дев’ятнадцятого й початку двадцятого сторіччя, уявляється дуже вдалою. В праці кожного з його визначних орієнталістів присутнє вкрай тенденційне — а в чотирьох випадках із п’яти навіть вороже — бачення ісламу, так ніби кожен із тих людей дивився на іслам як на віддзеркалення своєї власної обраної слабкості. Кожен із тих учених мав глибокі знання, і стиль його внеску був унікальним.
Ці п’ять орієнталістів є найкращими представниками традиції того періоду, який почався приблизно в 1880-х роках і тривав до міжвоєнних років. Проте висока оцінка толерантності ісламу у відношенні до інших релігій, яку дав Іґнац Ґольдціер, підривається його неприязню до Мухаммедових антропоморфізмів та надто зовнішніх, як на нього, ісламської теології та ісламського права; інтерес, виявлений Дунканом Блеком Макдональдом до ісламського благочестя та ортодоксії, був зіпсований його {273} неґативним сприйняттям характеристик, що їх він розглядав як єретичне християнство ісламу; щодо Карла Беккера, то хоч він і ставився з розумінням до ісламської цивілізації, але дивився на неї як на цивілізацію до прикрості недорозвинуту, напрочуд глибокі дослідження ісламського містицизму (що його він розглядав як істотну складову ісламу), здійснені К. Снауком Герґронджі, привели його до висновку про те, що цей містицизм є калічно обтятим; а подиву гідна самоідентифікація Луї Массіньйона з мусульманською теологією, містичними пристрастями та поетичним мистецтвом, проте, так і не дозволила йому вибачити ісламу за так званий бунт проти ідеї інкарнації, суперечний його ідеї про відродження. Зовнішні відмінності в методах цих учених видаються, в кінцевому підсумку, менш важливими, аніж їхній орієнталістський консенсус щодо ісламу: латентна нижчість 6.
Дослідження Ваарденбурґа має ту додаткову цінність, що показує, як ці п’ятеро вчених дотримувалися однієї спільної інтелектуальної та методологічної традиції, єдність якої була істинно інтернаціональною. Після першого орієнталістського конґресу, який відбувся в 1873 році, вчені, що трудилися в цій галузі, завжди могли ознайомитися з працями своїх колеґ і відчували свою взаємну присутність дуже безпосередньо. Але Ваарденбурґ не досить наголошує на тому, що більшість із орієнталістів дев’ятнадцятого сторіччя були також пов’язані політично. Снук-Гурґроньє від своїх студій ісламу відразу пішов на посаду радника голландського уряду в питаннях управління його мусульманськими індонезійськими колоніями; до Макдональда й Массіньйона часто потім зверталися як до експертів у ісламських справах працівники колоніальних адміністрацій від Північної Африки до Пакистану. І, як говорить Ваарденбурґ (загалом дуже коротко) в одному місці свого дослідження, всі п’ять учених сформували собі зв’язне бачення ісламу, яке мало великий вплив на урядові кола держав усього західного світу7. До цього Ваарденбурґового зауваження ми повинні додати, що ці вчені завершували, доводили до остаточної конкретної витонченості тенденцію, яка тяглася від шістнадцятого та сімнадцятого сторіч, не тільки розглядати Схід як невиразно оформлену літературну {274}проблему, а й — за словами Масона-Урселя — сформувати собі «un ferme propos d’assimiler adéquatement la valeur des langues pour pénétrer les moeurs et les pensées, pour forcer même des secrets de l’histoire» 8.
Твердий намір адекватно асимілювати цінні якості мов, щоб проникнути у звичаї та в думки народу або навіть проломитися крізь стіну, за якою ховаються таємниці його історії (фр.).
Я вже говорив раніше про інкорпорацію та асиміляцію Сходу, описавши, як ці види діяльності практикувалися авторами, настільки різними, як, наприклад, Данте та д’Ербело. Звичайно ж, є різниця між цими зусиллями і тим, що наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя стало справді великомасштабною європейською культурною, політичною та матеріальною справою. Звичайно ж, колоніальна «бійка за Африку», що відбувалася в дев’ятнадцятому сторіччі, аж ніяк не обмежувалася Африкою. І проникнення на Схід не було також цілком несподіваною драматичною думкою, яка прийшла в голову європейцям після багатьох років наукового вивчення Азії. Те, з чим ми маємо насамперед рахуватися, — це тривалий і повільний процес привласнення, через який Європа або європейське усвідомлення Сходу перетворилися з чогось суто текстуального та споглядального в щось адміністративне, економічне й навіть воєнне. Фундаментальною переміною стала просторова й географічна, або, радше, це була переміна в якості географічного та просторового розуміння в тому, що стосувалося Сходу. Визначення географічного простору, що лежав на схід від Європи, як «орієнтального» упродовж багатьох сторіч було почасти політичним, почасти доктринальним і почасти забарвленим художньою уявою; воно не передбачало необхідного зв’язку між актуальним досвідом спілкування зі Сходом та знанням того, що є орієнтальним, і звичайно ж, Данте й д’Ербело не робили ніяких тверджень про свої орієнтальні ідеї, окрім того, що вони ґрунтуються на тривалій науковій (а не екзистенційній) традиції. Та коли Лейн, Ренан, Бертон і кількасот європейських мандрівників і вчених дев’ятнадцятого сторіччя говорять про Схід, ми можемо відразу помітити набагато інтимніше й навіть власницьке ставлення до Сходу та до всього орієнтального. У класичній і часто далекій у часі формі, в якій він був {275} реконструйований орієнталістом, а також і в тій абсолютно актуальній формі, в якій люди жили на новітньому Сході, географічний простір Сходу був підкорений, опанований, захоплений. Кумулятивний ефект десятиліть такого суверенного західного ставлення перетворив Схід із чужого простору на колоніальний. Важливим у подіях кінця дев’ятнадцятого сторіччя уявляється не те, чи Захід проникнув на Схід та підкорив його, а радше те, як уявляли собі британці й французи ними сподіяне.