Оскільки є реальна британська присутність в Єгипті й оскільки ця присутність, — якщо вірити Кромерові, — ставить на меті не так натренувати розум єгиптянина, як «сформувати його характер», то з цього випливає, що ефемерні приваби француза є привабами гарненької дамочки, наділеної «дещо штучними чарами», тоді як високі переваги англійця — це переваги «розважливої літньої матрони, що варта більшого з погляду моралі, але далеко менш вражає своїм зовнішнім виглядом»9.
Під цим протиставленням між статечною англійською бабусею та легковажною французькою кокеткою, яке зробив Кромер, криється незаперечне право британців на привілейоване становище свого буття на Сході. «Факти, яким він [англієць] має давати раду», є набагато складнішими, тому що їх визначає Англія, ніж хай там які проблеми, що на них спроможний звернути увагу надміру легковажний француз. Через два роки після {277} опублікування свого «Сучасного Єгипту» («Modern Egypt», 1908) Кромер дуже докладно виклав свої філософські погляди в праці «Давній і сучасний імперіалізм». Порівняно з імперіалізмом античного Риму, з його відвертою асиміляторською, експлуататорською та репресивною політикою, британський імперіалізм видається Кромерові набагато привабливішим, хоч і дещо більш кволим і менш рішучим. У деяких пунктах, проте, британці виявляли свої наміри з достатньою очевидністю, навіть якщо «в досить невиразній, недбалій, але характерно британській манері». Їхня імперія, здавалося, ніяк не могла зробити вибір між «двома варіантами — екстенсивною мілітарною окупацією чи принципом національності [для підкорених рас]». Але ця нерішучість була, в кінцевому підсумку, академічною, бо на практиці Кромер і сама Британія зробили свій вибір проти «принципу національності». І були також інші речі, варті уваги. По-перше, від імперії не можна було відмовитись. По-друге, шлюби між тубільцями та англійськими чоловіками і жінками вважалися небажаними. По-третє — і, як на мене, це було найважливіше, — Кромер так собі уявляв імперську присутність у східних колоніях, що вона мусила мати тривалий, якщо не катастрофічно потужний, вплив на уми суспільства Сходу. Його метафора, яка виражала цей вплив, є майже теологічною, настільки неподільно панувала в думці Кромера ідея про проникнення Заходу на орієнтальні простори. «Країна, — пише він, — над якою колись віяло дихання Заходу, густо просякнуте науковою думкою, і, віючи, залишило там невитравний слід, ніколи вже не зможе бути такою, якою вона була раніше» 10.
Проте в усіх цих відношеннях розум Кромера був далекий від ориґінального. Те, що він бачив, і як він про це висловлювався, було узвичаєною практикою серед його колеґ як у імперському істеблішменті, так і в інтелектуальних колах.
Цей консенсус особливо впадає в око у випадку Кромерових колеґ по віце-королюванню, Керзона, Суеттенгема та Луґарда. Зокрема, лорд Керзон завжди розмовляв імперською lingua franca і навіть із більшою настирливістю, ніж Кромер, окреслював взаємини між Британією та Сходом у термінах володіння, в термінах широкого {278} географічного простору, що перебуває під цілковитим пануванням ефективного колоніального господаря. Для нього, сказав він одного разу, імперія була не «об’єктом амбіцій», а «насамперед і передусім великим історичним, політичним та соціологічним фактом». У 1909 р. він нагадав учасникам імперської прес-конференції, які зібралися в Оксфорді, що «ми навчаємо тут і звідси посилаємо до вас наших губернаторів, адміністраторів та суддів, ваших учителів, проповідників та адвокатів». І цей майже педагогічний погляд на імперію був для Керзона особливо слушним, коли йшлося про Азію, котра, як він одного разу висловився, примушувала тебе «замовкнути й замислитися».
«Іноді я схильний змалювати собі цю велику імперську тканину як величезну структуру, схожу на такий собі тенісонівський «Палац мистецтва», підвалини якого лежать у цій країні, де вони були закладені й мусять підтримуватися британськими руками, проте його стовпами є колонії, а високо над усім цим витає неозорість азіатського склепіння» 11.
З таким теннісонівським Палацом мистецтв у думці Керзон та Кромер стали обидва сповненими ентузіазму членами департаментського комітету, який був утворений у 1909 р. і ставив на меті відкрити школу орієнтальних студій. Цілком слушно відзначивши, що, якби він знав місцеву говірку, він зміг би розраховувати на допомогу під час своїх «голодних мандрів» по Індії, Керзон закликав до організації орієнтальних студій як складової частини британської відповідальності за Схід. 27 вересня 1909 р. він так сказав, виступаючи у Палаті лордів: