«Наше ознайомлення не тільки з мовами людей, які населяють Схід, а й з їхніми звичаями, їхніми почуттями, їхньою історією та релігією, наша спроможність зрозуміти те, що ми можемо назвати духом Сходу, є єдиним підмурком, на якому нам, можливо, вдасться зміцнити вже здобуті нами позиції, і жоден крок, який може бути здійснений, щоб підсилити ці позиції, не має залишатися поза увагою уряду Його Величності або бути виключеним із дебатів у Палаті лордів». {279}
Через п’ять років на конференції, яка відбулася в Меншен-Гаусі, Керзон, нарешті, поставив усі крапки над «і». Орієнтальні студії були не інтелектуальною розкішшю, сказав він, а
«великим імперським обов’язком. Як на мене, то створення такої школи [Школи Орієнтальних студій — згодом вона стала Школою Орієнтальних та Американських студій Лондонського університету] в Лондоні є частиною необхідного облаштування Європи. Ті з нас, хто, так чи інак, прожили багато років на Сході, хто розцінює цей період як найщасливіший період свого життя і хто вважає, що робота, яку ми там виконували, була вона великою чи маленькою, становила частку найбільшої відповідальності, яку можна покласти на плечі англійців, відчувають, що існує прогалина в нашому національному набутку, яку слід заповнити, доклавши до цього всіх можливих зусиль, і що ті люди в лондонському Сіті, які у вигляді фінансової підтримки або в якійсь іншій формі діяльної й практичної допомоги беруть участь у заповненні цієї прогалини, виконають свій патріотичний обов’язок перед Імперією і сприятимуть справі поступу та доброї волі в інтересах усього людства» 12.
До дуже великої міри ідеї Керзона про орієнтальні студії стали логічним наслідком цілого сторіччя успішного правління східними колоніями та філософії, яка з цього виникла. Вплив Бентама та Мілля на британське правління на Сході (й зокрема в Індії) був значним і ефективним щодо усунення надмірного реґулювання та інновацій; натомість, як це переконливо показав Ерик Стокс, утилітаризм, поєднаний з лібералізмом та євангелізмом, що були філософіями британського правління на Сході, наголошував на раціональній важливості сильної виконавчої влади, озброєної розмаїтими леґальними та карними кодексами, наявності системи доктрин щодо таких речей, як кордони та віддання землі в ренту, й повсюдної та неуникної імперської присутності, що здійснювала б постійний нагляд і опіку 13. Наріжним каменем усієї цієї системи було постійно вдосконалюване знання про Схід, завдяки чому, мірою того як традиційні суспільства поспішали вперед і перетворювалися на новітні комерційні суспільства, це не призводило ані до втрати патерналістського британського контролю, ані до втрати прибутків. {280} Проте, коли Керзон не зовсім ґалантно висловився про орієнтальні студії як про складову «необхідного облаштування імперії», він перевів у статичний образ ті оборудки, через які англійці й тубільні жителі залагоджували свої справи та зберігали призначені їм місця. Ще від часів сера Вільяма Джонса Схід був водночас і тим, чим Британія правила, і тим, про що вона знала: збіг між географією, знанням та владою, з Британією завжди на чільному місці володаря, був досконалим. Сказати, як сказав одного разу Керзон, що «Схід — це університет, у якому вчений ніколи не одержить свого ступеня», було сказати іншими словами, що Схід потребував англійської присутності й потребуватиме її більш або менш вічно 14.
Та були й інші європейські держави, і серед них Франція й Росія, внаслідок чого британська присутність (можливо, в марґінальному плані) перебувала під постійною загрозою. Керзон, безперечно, знав, що всі головні західні держави сприймали світ приблизно так само, як сприймала його Британія. Перетворення географії з науки «тупої і педантичної» — так Керзон висловився про те, що тепер випало з географії як академічний предмет, — на найкосмополітичнішу з усіх наук «було точним підтвердженням» цього нового західного й широко розповсюдженого вподобання. Не задля красного слова сказав Керзон у 1912 р. в Географічному товаристві, головою якого він був, що