Вільям Лейн.
По-друге, прогалини в моїх дослідженнях орієнталізму
значною мірою заповнені нещодавнім опублікуванням кількох важливих праць про
те, яким чином вивчення основ Біблії сприяло розвиткові та утвердженню того, що
я називаю сучасним орієнталізмом. Найкращим і найзмістовнішим у світлі
порушених мною проблем є масштабне дослідження Е. С. Шаффера «„Хан Хубілай“ і
падіння Єрусалиму» 14, де напрочуд глибоко простежуються витоки
романтизму та інтелектуальних занять, з яких згодом проросло чимало творів
Кольріджа, Браунінґа та Джордж Еліот. До певної міри, праця Шаффера наповнює
новим змістом накреслену Швабом схему, відповідно артикулюючи релевантний
матеріал, який можна знайти в працях німецьких дослідників Біблії, й
використовуючи цей матеріал для прочитання, завжди по-новому й завжди цікаво, написаного трьома великими англійськими авторами. Проте цій книжці істотно
бракує відчуття політичної, а також ідеологічної гостроти, якої надали
орієнтальному матеріалові британські та французькі автори, чия творчість
цікавить мене найбільше; крім того, на відміну від Шаффера, я намагаюся
пояснити подальші тенденції розвитку як у академічному, так і в літературному
орієнталізмі, що мають стосунок до зв’язків між британським та французьким
орієнталізмом, з одного боку, та зростання експліцитно колоніального
імперіалістичного світогляду — з другого. А ще я бажаю показати, як ці давніші
теми були більш або менш відображені в американському орієнталізмі після другої
світової війни.
Проте є один аспект мого дослідження, який робить
його не зовсім повноцінним, — це там, де, крім поодиноких посилань, я не
обговорюю з вичерпною детальністю німецькі набутки після початкового періоду, коли домінував Сасі. Будь-яка праця, що намагається проникнути в суть
академічного орієнталізму і приділяє мало уваги таким ученим, як Штайнталь, Мюллер, Беккер, Ґольдціер, Брокельманн, Ньольдеке — і це далеко не всі — дає
підстави для критики, і я цілком щиро нарікаю на себе, {33} що дав такі
підстави. Я особливо шкодую, що не приділив більше уваги великому науковому
престижеві, який мала німецька школа в середині дев’ятнадцятого сторіччя і
нехтування якої спонукало Джордж Еліот різко осудити методи британської
острівної науки. Я зберігаю в пам’яті незабутній портрет містера Кейсобона, який
Еліот намалювала в своєму романі «Мідлмарч». Одна з причин, чому Кейсобон не
може завершити свого дослідження «Ключ до всіх міфологій», на думку його
молодого кузена Ладислава, полягає в тому, що він не знайомий з досягненнями
німецької науки. Бо Кейсобон не тільки обрав для вивчення «предмет не менш
мінливий, ніж хімія: нові відкриття в цій галузі примушують постійно змінювати
погляди»; він робить щось подібне до спростування Парацельса, бо «він ніякий не
орієнталіст, ви ж розумієте» 15.
Еліот не помилялася в своєму припущенні, що близько
1830 p., тобто тоді, коли відбувається дія «Мідлмарча», німецька вченість
посіла в Європі чільне місце. Проте впродовж перших двох третин дев’ятнадцятого
сторіччя так і не змогли розвинутися близькі партнерські взаємини між
орієнталістами німецької школи і тривалим стабільним національним інтересом
на Сході. В Німеччині не було нічого такого, що відповідало б англо-французькій
присутності в Індії, Леванті, Північній Африці. Більше того, німецький Схід був
переважно Сходом академічним, або принаймні класичним. Це був предмет лірики, фантазій і навіть романів, але він ніколи не був реальним у тому розумінні, в
якому Єгипет і Сирія були реальними для Шатобріана, Лейна, Ламартіна, Бертона, Дізраелі чи Нерваля. Можна надати певної значущості тому фактові, що
найвідоміші німецькі твори про Схід — «Західно-східний диван» Ґете (Goethe, «Westöstlicher Diwan») та «Про мову й мудрість індійців» Фрідріха Шлеґеля
(Friedrich Schlegel, «Über die Sprache und Weisheit der Indier») — виникли
відповідно після подорожі по Рейну та багатьох годин, проведених у паризьких
бібліотеках. Головним досягненням німецької орієнтальної науки було поліпшення
та вдосконалення техніки опрацювання текстів, міфів, ідей, майже буквально
зібраних на Сході імперськими Британією та Францією. {34}
Але німецький орієнталізм поділяв з
англо-французьким, а згодом і з американським орієнталізмом, те відчуття
інтелектуальної переваги над Сходом, яке панувало в західній культурі.