«Того дня, коли нас уже не буде на Сході й коли інші великі європейські держави там будуть, настане кінець нашій торгівлі в середземноморському реґіоні, нашому майбутньому в Азії, морському сполученню, яке здійснюється через наші південні порти. Одне з найбагатших джерел нашого національного достатку пересохне». (Курсив наш).
Інший мислитель, Леруа-Больє, розвинув свою філософію ще далі:
«Суспільство здобуває колонії тоді, коли воно саме досягає високого ступеня зрілості й сили; саме тоді воно створює, захищає, поміщає в добрі умови розвитку нове суспільство, якому воно дало життя і яке приводить до змужніння. Колонізація — одне з найскладніших і найделікатніших явищ соціальної психології».
Це прирівнювання самовідтворення до колонізації привело Леруа-Больє до дещо моторошної ідеї про те, що все живе в новітньому суспільстві «звеличується цим виливом надлишкової активності назовні». Тому він доходить висновку:
«Колонізація — це експансивна сила народу; це його зростання й розмноження в просторі; це підкорення всесвіту або його великої частини мові, звичаям, ідеям та законам цього народу» 21.
Суть тут у тім, що простір слабших або менше розвинутих реґіонів, таких, як Схід, розглядався як такий, що вимагав французького інтересу, проникнення, запліднення, — одне слово, французької колонізації. Географічні концепції, буквально й фігуративно, покінчили з дискретними сутностями, що існували у своїх межах та кордонах. Не меншою мірою, аніж підприємливі візіонери, такі, як де Леcсепc, у чиї плани входило визволити Схід і Захід від їхніх географічних пут, французькі вчені, адміністратори, географи й комерційні агенти виливали свою надлишкову активність на сумирний, жіночний Схід. У Франції на той час існували географічні товариства, які своїм числом та кількістю учасників удвічі перевищували відповідні товариства в усіх інших країнах Європи, разом узятих; там були такі потужні організації, як Comité de l’Asie française (Комітет Французької {286} Азії) та Comité d’Orient (Комітет Сходу); там були наукові товариства, серед яких — Société asiatique (Азіатське товариство) з його організацією та членством, міцно закоріненими в університетах, інституціях та урядових структурах. Кожне з таких товариств по-своєму робило французькі інтереси на Сході більш реальними, більш наповненими. Майже ціле століття того, що тепер виглядало як пасивне вивчення Сходу, мусило закінчитися, після того як Франція стала віч-на-віч зі своїми транснаціональними зобов’язаннями протягом двох останніх десятиліть дев’ятнадцятого сторіччя.
Характерно, що в тій єдиній частині Сходу, де британські й французькі інтереси буквально накладались один на одного, на територіях тепер уже безнадійно хворої Оттоманської імперії, двоє антагоністів зуміли залагодити свій конфлікт із майже досконало логічною послідовністю. Британія була в Єгипті та в Месопотамії; через низку напівфіктивних договорів із місцевими (й безсилими) вождями вона контролювала Червоне море, Перську затоку й Суецький канал, як і більшу частину земель, що лежали між середземноморським узбережжям та Індією. Франція, з другого боку, здавалося, була приречена витати вгорі над Сходом, опускаючись на землю лише вряди-годи для запровадження в життя схем, які мали повторити успіх Леcсепcа з будівництвом каналу; в переважній більшості випадків ці схеми були проектами прокладання залізниці, таких, як та, що мала проходити по більш чи менш англійській території під назвою Сирійсько-Месопотамської колії. Крім того, Франція дивилась на себе як на захисницю християнських меншин — маронітів, халдеїв, несторіан. Проте Британія й Франція погодилися в принципі з необхідністю розділити між собою азіатську Туреччину, коли надійде час. І до й протягом першої світової війни таємна дипломатія була активно задіяна в процес розподілу Близького Сходу на сфери впливу, потім на мандатні (або окуповані) території. У Франції чимала частка експансіоністського почуття, сформованого в зеніті географічного руху, зосередилася на планах поділу азіатської Туреччини і то настільки, що в 1914 р. в Парижі для реалізації цієї мети була організована «ефектна кампанія в пресі» 22. В Англії численним комітетам було доручено вивчати й рекомендувати {287} політику якнайліпших засобів, спрямованих на те, щоб поділити Схід. Поза такими комісіями, як Бунзенівський комітет, діяли спільні англо-французькі команди, найвідомішою з яких була та, що її очолювали Марк Сайкс та Жорж Піко. Справедливий розподіл географічного простору був правилом для цих планів, які були також ретельно обміркованими спробами погамувати англо-французьке суперництво. Бо, як висловився Сайкс у одному зі своїх меморандумів,