Такі індивідуалісти, як щойно згадані, не були академіками. Ми скоро побачимо, що вони були тими, хто здобував вигоду з академічного вивчення Сходу, причому вони ні в якому розумінні не належали до офіційної та професійної компанії вчених-орієнталістів. їхня роль, проте, була не в тому, щоб поставити межі академічному орієнталізмові, ані в тому, щоб повалити його, а радше в тому, щоб зробити його ефективним. У їхній генеалогії були такі люди, як Лейн і Бертон, як з огляду на їхній енциклопедичний автодидактизм, так і з огляду на майже наукове знання Сходу, яке вони вочевидь демонстрували, коли або мали справу з орієнталами, або писали про них. Замість вивчення Сходу за якоюсь організованою програмою, вони взяли собі на озброєння певну версію переробленого латентного орієнталізму, який був легко для них доступним у імперській культурі їхньої епохи. Наукову рамку їхніх референцій утворювали такі люди, як Вільям М’юр, Ентоні Біван, Д. С. Марґоліус, Чарльз Лайєль, Е. Ґ. Браун, Р. А. Нікольсон, Ґі Ле Странж, Е. Д. Росс і Томас Арнольд, які також ішли по прямій спадковій лінії від Лейна. Їхні образні перспективи їм постачав головним чином їхній славнозвісний сучасник Редьярд Кіплінґ, який з таким натхненням писав про необхідність «владарювати над пальмою і сосною».
Різниця між Британією і Францією в цих справах досконало ув’язувалася з історією кожної з цих двох {292} націй на Сході; британці були там; французи оплакували втрату Індії та проміжних територій. На кінець сторіччя Сирія стала головним фокусом французької активності, але навіть там сторони доходили одностайної згоди, що Франція неспроможна зрівнятися з британцями ані персоналом, ані ступенем політичного впливу. Англо-французьке суперництво за оттоманську здобич відчувалося навіть на полі битви в Гіджазі, в Сирії, в Месопотамії — але в усіх цих місцях, як відзначали проникливі спостерігачі, такі як Едмон Бремон, французькі орієнталісти та місцеві експерти поступалися класом своїм британським колеґам-суперникам як у зовнішньому блиску, так і в тактичному маневруванні 25. За винятком випадкових геніїв, таких як Луї Массіньйон, не було ані французьких Лоуренсів, ані Сайксів, ані Беллів. Але були там сповнені рішучості імперіалісти на зразок Етьєна Фландена та Франклена-Буйона. Читаючи лекцію в паризькому Alliance française в 1913 p., граф де Кресаті, крикливий імперіаліст, проголосив, що Сирія — це той Схід, який є власністю Франції, місце, в якому збігаються французькі політичні, моральні та економічні інтереси, — інтереси, додав він, які мають бути захищені в цю «âge des envahissants impérialistes» **; a проте, як відзначив тоді Кресаті, хоч Франція й має свої комерційні та промислові фірми на Сході, а у французьких школах навчається більше тубільних студентів, аніж у будьяких інших, Францію постійно намагаються випхати зі Сходу, причому їй загрожує не тільки Британія, а й Австрія, Німеччина та Росія. Якщо Франція прагне відвернути «le retour de l’Islam» ***, вона повинна міцніше закріпитися на Сході: таку пропозицію висунув тоді Кресаті, підтриману сенатором Полем Думе 26.
Французька культурна спілка — організація, покликана пропаґувати французьку культуру в усьому світі.* Добу імперіалістів-загарбників (фр.).*** Повернення ісламу (фр).
Ці погляди висловлювалися знову за численних нагод, і справді Франція зуміла добре закріпитися в Північній Африці та в Сирії після першої світової війни, але спеціальне, конкретне управління населенням тих орієнтальних земель і теоретично незалежними територіями, в чому завжди {293} демонстрували свою високу ефективність британці, було чимось таким, що не давалося Франції, і французи добре це самі відчували. Можливо, в кінцевому підсумку, різниця, яку ми відчуваємо між новітнім британським і новітнім французьким орієнталізмом, є суто стилістичною; смисл узагальнень на тему Сходу та орієнталів, суть різниці, яка збереглася між Сходом і Заходом, бажаність західного панування над Сходом — усі ці проблеми розглядаються однаково в обох традиціях. Бо з багатьох елементів, які утворюють те, що ми зазвичай називаємо «експертним знанням», стиль, який формується специфічними світськими обставинами, що переходять під впливом традиції, інституцій, волі та інтелекту у формальну артикуляцію, є одним із найяскравіше зовнішньо виражених. І саме до цієї детермінанти, до цього відчутного й модернізованого вдосконалення орієнталізму, здійсненого в Британії та Франції на початку двадцятого сторіччя, ми зараз і переходимо.