Інша обставина, спільна для створення образу Білої Людини та орієнталізму, — це «поле діяльності» для кожного з них, як і відчуття, що таке поле передбачає специфічні модуси, навіть ритуали поведінки, навчання та володіння. Наприклад, лише західнянин міг говорити про орієнталів і так само тільки Білій Людині було дозволено визначати та йменувати кольорових або небілих. Кожне твердження, зроблене орієнталістами або Білими Людьми (які, звичайно, були взаємозамінними), було наповнене відчуттям неподоланної відстані, яка лежала між білими й кольоровими, між західнянами й орієнталами; крім того, за кожним із таких тверджень відлунювала традиція досвіду, вченості й освіти, що показувала орієнталу-кольоровому на його місце об’єкта вивчення для західнянина-білого, а не навпаки. Тоді як білий перебував біля керма влади — як, наприклад, Кромер — орієнтал підпорядковувався системі правил, простий принцип якої полягав у тому, що жодному орієнталові не вільно бути незалежним і собі паном. Припускалося, що оскільки орієнтали не мали найменшого уявлення про самоврядування, то їх ліпше утримувати якнайдалі від цього врядування заради їхнього ж таки добра.
А що Біла Людина, як і орієнталіст, жила дуже близько до лінії напруги, яка утримувала кольорових на належній відстані, то вона вважала за свій обов’язок реґулярно визначати і перевизначати сферу, яка була під {297} її наглядом. Фраґменти наративного опису реґулярно чергуються з фраґментами реартикулярних визначень та суджень, що уривають наративний потік; це характерний стиль писемної продукції, що виходила з-під пера орієнтальних експертів, які діяли, використовуючи маску Білої Людини Кіплінґа. Ось, наприклад, що писав T. E. Лоуренс В. В. Річардсові в 1918 році:
«Араби приваблюють мою уяву. Це давня, дуже давня цивілізація, що очистилася від домашніх богів і половини тих речей, які прикрашають життя людини і які наша цивілізація з такою нетерплячою поквапністю прагне надбати. Проповідь визволення з-під гніту матеріальних речей — це добра проповідь, але вона вочевидь веде за собою і певний вид визволення з-під тиску моральних обов’язків. Вони осмислюють лише короткий момент і повзають по поверхні життя, не звертаючи нікуди вбік і не підіймаючись на височини. Почасти це ментальна й моральна втома виснаженої раси, і, щоб уникнути труднощів, вони мусять викидати за борт багато з того, що нам уявляється вартісним і гідним шани: а проте, аж ніяк не поділяючи цих їхніх поглядів, я, як мені здається, можу достатньо їх зрозуміти й подивитися на себе та на інших чужоземців їхніми очима і зовсім їх за це не засуджуючи. Я знаю, я для них чужий і завжди буду чужим; але я не можу вважати їх гіршими, ніж вони є, як не можу й змінити їхній спосіб життя» 29.
Схожий погляд, хоч би наскільки був відмінним обговорюваний предмет, ми знаходимо ось у таких нотатках Ґертруди Белл:
«Скільки тисяч років тривало таке становище [йдеться тут про те, що араби живуть «у стані війни»], скажуть нам ті, хто прочитає найдавніші хроніки внутрішньої пустелі, бо це простежується до найпершої з них, але в усі сторіччя араб не здобував мудрості з досвіду. Він ніколи не перебуває в безпеці, а проте поводиться так, ніби безпека — це його повсякденний стан» 30.