Саме з таких примусових структур, які міцно прив’язують сучасну «кольорову» людину до загальних істин, сформульованих у відношенні до його прототипових лінґвістичних, антропологічних або доктринальних предків білими європейськими вченими схоластичного напряму, і вийшли праці видатних експертів з орієнталізму, що жили у Англії й Франції двадцятого сторіччя. До цих обов’язкових структур ті експерти додали також свою приватну міфологію та одержимість, піддані досить доскіпливому вивченню у випадку таких авторів, як Дауті або Лоуренс. Кожен із них — Вілфрід Скауен Блант, Дауті, Лоуренс, Белл, Гоґарт, Філбі, Сайклс, Сторрз — вірив у те, що його бачення орієнтальних реалій було індивідуальним, особисто створеним на підставі досвіду, набутого внаслідок якихось особистих контактів зі Сходом, ісламом або арабами; кожен висловлював свою зневагу до широко розповсюдженого офіційного знання про Схід. «Сонце перетворило мене на араба, — писав Дауті в «Пустельній Аравії» (Doughty, «Arabia Deserta»), — але так і не прихилило до орієнталізму». Проте в кінцевому підсумку, усі вони (крім Бланта) виражали традиційну західну ворожість до Сходу і страх перед ним. Їхні погляди вдосконалили новітній орієнталізм і надали персонального забарвлення його академічному стилю з його багатим репертуаром широких узагальнень, тенденційною «наукою», що не мала в собі нічого привабливого, знижувальними формулами. (Наприклад, Дауті на тій же таки {309} сторінці, де висловив свою зневагу до орієнталізму, дозволив собі написати й таке: «Семітів можна порівняти з людиною, яка сидить по самі очі в лайні, але чиї брови торкаються неба» 41). Вони діяли, вони обіцяли, вони рекомендували, як формувати державну політику на основі таких узагальнень; і, за дивовижною іронією, вони дістали прізвисько Білих Орієнталів у своїх вітчизняних культурах — попри те, що (як, наприклад, у випадку Дауті, Лоуренса, Гоґарта й Белл) їхній професійний зв’язок зі Сходом не перешкоджав їм глибоко його зневажати. Головна проблема для них полягала в тому, щоб зберегти Схід та іслам під контролем Білої Людини.
Нова діалектика випливає з цього проекту. Тепер від орієнтального експерта вимагається не лише «розуміння»: тепер треба залучити Схід до певних дій, його могутність має бути спрямована на оборону «наших» цінностей, нашої цивілізації, наших інтересів і цілей. Знання Сходу безпосередньо трансформується в діяльність, а результати сприяють виникненню нових течій думки та діяльності на Сході. Але ці течії, у свою чергу, вимагають від Білої Людини подальшого обстоювання свого права на контроль, причому тепер вона має виступати вже не в ролі автора наукових трактатів про Схід, а в ролі творця сучасної історії, в ролі творця Сходу як нагальної актуальності (історії, яку може адекватно зрозуміти тільки експерт, оскільки це він її започаткував). Таким чином, орієнталіст стає тепер персонажем історії Сходу, невіддільним від неї, її творцем, її характерним знаком для Заходу. Ось короткий виклад цієї діалектики:
«Декотрі англійці, лідером яких був Кітченер, вважали, що повстання арабів проти турків дасть Англії змогу, воюючи проти Німеччини, водночас завдати поразки і її союзникові, Туреччині. Їхнє знання природи й сили людей, які розмовляли арабською мовою, та країн, у яких ті люди жили, вселяло їм переконаність, що наслідки такого повстання будуть для них сприятливі, і вказували на його характер та методи. Тому вони дозволили йому вибухнути, діставши формальні запевнення, що англійський уряд надасть йому необхідну підтримку. А проте повстання шерифа Мекки стало для більшості несподіванкою й захопило союзників непідготовленими. {310} Воно розбудило змішані почуття, сприяло появі сильних друзів та ворогів, між чиїми супротивними інтересами воно почало зазнавати невдач» 42.
Цей короткий огляд першого розділу «Сімох стовпів мудрості» («The Seven Pillars of Wisdom») зробив сам Лоуренс. «Знання» «декотрих англійців» сприяють певному руху на Сході, чиї «справи» призводять до змішаних наслідків: неоднозначні й часто досить-таки несподівані трагікомічні результати пробудження цього нового Сходу стають предметом експертної творчості, нової форми орієнталістського дискурсу, що створює бачення сучасного Сходу не у вигляді певної наративної структури, а в усій його складності, проблематичності несправджених надій — з білим автором-орієнталістом як його профетичною, артикульованою дефініцією.