Поразка наративної структури в її боротьбі зі структурою бачення — а це відразу впадає в око навіть у такій схожій на оповідь праці, як «Сім стовпів», — це щось таке, з чим ми вже зустрічалися в Лейнових «Звичаях сучасних єгиптян». Конфлікт між цілісним поглядом на Схід (описом, монументальним звітом) і нарацією подій, що відбуваються на Сході, є конфліктом на кількох рівнях, що включає в себе кілька різних проблем. А що цей конфлікт нерідко поновлюється в дискурсі орієнталізму, то є сенс проаналізувати тут його коротко. Орієнталіст дивиться на Схід згори, з метою охопити поглядом усю широку панораму, яка розстеляється перед ним, — культуру, релігію, ментальність, історію, суспільство. Щоб досягти в цьому успіху, він мусить бачити кожну деталь крізь призму сукупності редуктивних категорій (семіти, мусульманська ментальність, Схід і так далі). А що ці категорії є передусім схематичними й дієвими, й оскільки більш або менш припускається, що жоден орієнтал не може знати того, що знає орієнталіст, будь-яке бачення Сходу в кінцевому підсумку має черпати свою зв’язність і силу з авторитету особи, інституції або дискурсу, що їм воно належить. Усяке вичерпне бачення є фундаментально консервативним, і ми вже відзначали, як у історії уявлень про Близький Схід на Заході ці уявлення зберігалися попри очевидність фактів, які їх спростовували. (Справді, ми навіть маємо всі підстави стверджувати, {311} що ці уявлення та ідеї продукують докази, які й доводять їхню обґрунтованість.)
Орієнталіст головним чином виступає як творець таких вичерпно всебічних бачень; Лейн є типовим прикладом людини, яка вірить у те, що вона зуміла підкорити свої уявлення та ідеї або навіть те, що вона бачить, вимогам науково обґрунтованого погляду на весь феномен, загальнознаний як Схід або орієнтальні народи. Тому це бачення є статичним, як є статичними наукові категорії, що живили орієнталізм кінця дев’ятнадцятого сторіччя: там більш немає на що послатися, крім «семітів» та «орієнтального складу розуму»; ці дві категорії окреслюють ті межі, які утримують кожен різновид орієнтальної поведінки в межах загального погляду на всю галузь. Як наукова дисципліна, як професія, як спеціалізована мова або дискурс, орієнталізм опирається на перманентність усього Сходу, тому що без «Сходу» не може бути несуперечливого, зрозумілого й артикульованого знання, яке ми називаємо «орієнталізмом». Таким чином, Схід належить до орієнталізму, й водночас припускається, що існує відповідна інформація, яка належить Сходові (або інформація про Схід).
Ця статична система «синхронічного есенціалізму» 43, яку я назвав баченням, оскільки вона виходить із припущення, що весь Схід можна побачити всеохопно, перебуває під постійним тиском. Джерелом такого тиску є оповідь, адже якщо будь-яку орієнтальну деталь можна показати в русі або в процесі розвитку, до системи вводиться діахронія. Те, що виглядало стабільним, — а Схід є синонімом стабільності та непідвладної змінам вічності, — тепер видається нестабільним. А нестабільність навіює думку, що історія, з її уривчастою деталізацією, її потоками перемін, з її тенденціями зростання, занепаду або драматичного розвитку, є можливою й на Сході і для Сходу. Історія та оповідь, через яку ця історія подається, стверджують, що одного бачення не досить, що «Схід» як безумовна онтологічна категорія заперечує потенційну можливість змін.
Більше того, оповідь є специфічною формою, якої набуває писемна історія, протиставляючи себе перманентності бачення. Лейн відчував небезпеки оповіді, коли відмовився надати собі та своїй інформації лінійної {312} форми, віддавши натомість перевагу монументальній формі енциклопедичного або лексикографічного бачення. Оповідь стверджує змогу людей народжуватися, розвиватися й помирати, стверджує тенденцію змінюватися, притаманну інституціям та реаліям, імовірність того, що новітність і сучасність у кінцевому підсумку візьмуть гору над «класичними» цивілізаціями; а насамперед вона стверджує, що підкорення реальної дійсності баченню — це не більш як воля до влади, воля до істини й інтерпретації, а не об’єктивна реальність історії. Тобто оповідь вводить протилежну точку спостережень, протилежну перспективу, протилежну свідомість в унітарну мережу бачення; вона порушує безхмарні аполлонівські фікції, які подає бачення.
Коли, в результаті першої світової війни, Схід довелося ввести в історію, цю роботу взявся виконати орієнталіст. Ганна Арендт зробила надзвичайно цінне спостереження, що двійником бюрократії виступає імперський агент 44, тобто якщо колективні академічні зусилля, відомі нам під назвою «орієнталізм», були бюрократичною інституцією, опертою на певне консервативне бачення Сходу, тоді служителі такого бачення на Сході були імперськими агентами, як, наприклад, T. E. Лоуренс. У його праці ми можемо з найбільшою ясністю побачити конфлікт між наративною історією і баченням, оскільки — його словами — «новий імперіалізм» намагався «здійняти високу хвилю перекладення відповідальності на місцеві народи [тобто народи Сходу]» 45. Суперництво між великими європейськими державами спонукало їх пробудити Схід до активного життя, поставити Схід на службу своїм інтересам, вивести його зі стану незмінної «орієнтальної» пасивності й прилучити до наповненого війнами новітнього життя. Проте було надзвичайно важливо не дозволити, щоби Схід коли-небудь наважився піти власним шляхом або відбитися від рук, оскільки зберігалася канонічна переконаність у тому, що орієнтали не мали власних традицій свободи.