Велика драма праці Лоуренса полягає в тому, що вона віддзеркалює боротьбу за те, щоб: по-перше, залучити Схід (безживний, позачасовий, безпорадний) до активної діяльності, привести його, так би мовити, в рух; по-друге, накинути на цей рух істотно західні форми; по-третє, {313} помістити цей новий і розбурханий Схід у сферу персонального бачення, чий ретроспективний модус включає в себе потужне відчуття невдачі й зради.
«Я прагнув створити нову націю, відновити втрачений вплив, дати двадцяти мільйонам семітів основу, на якій вони могли б вибудувати казковий палац своїх національних мрій... Усі підкорені провінції імперії не були для мене варті одного вбитого англійського хлопця. Якби мені вдалося повернути Сходові бодай трохи самоповаги, якусь мету, ідеали; якби я міг зробити так, щоб стандартне правило правління білих над червоношкірими ставило до перших більші вимоги, я, певно, зміг би якоюсь мірою організувати для цих народів нову спільноту, в якій панівні раси забудуть про свої брутальні досягнення, й білі та червоношкірі, жовті, коричневі та чорні стануть пліч-о-пліч на службу всьому світові, не кидаючи один на одного кривих поглядів» 46.
Ніщо з цього, ані як намір, ані як реальний практичний захід, ані як невдалий проект, не могло б стати навіть віддалено можливим без сформульованої на самому початку перспективи Білого Орієнталіста:
«Єврей у метрополії в Брайтоні, скнара, шанувальник Адоніса, розпусник у борделях Дамаска були однаковими знаками семітської схильності до втіх і виражали ту саму енерґію, яка дала нам на протилежному полюсі самозречення есеїв або ранніх християн, або перших халіфів, причому вважалося, що дорогу на небо найлегше знаходили вбогі духом. Ось так семіти витали між розпусними втіхами й самозреченням».
У цих своїх твердженнях Лоуренс опирався на респектабельну традицію, що проходила, як світляний промінь маяка крізь усе дев’ятнадцяте сторіччя; в тій точці, звідки випромінювалося світло, був, звичайно, «Схід», і той промінь, звичайно, був достатньо потужним, щоб освітити як грубі, так і витончені топографії, що були в межах його досяжності. Єврей, шанувальник Адоніса, дамаський розпусник були знаками не так людства, як, скажімо, семіотичного поля, яке називалося семітським і було введене в систему зв’язних категорій семітською галуззю орієнталізму. В цьому полі були можливі деякі не зовсім звичайні речі. {314}
«Араби можуть гойдатись на ідеї, мов на гойдалці; бо не скріплена жодною клятвою вірність їхніх умів перетворює їх на слухняних служників. Жоден із них неспроможний розірвати свої пута, поки не прийде успіх, а з ним — відповідальність, обов’язок, заанґажованість. Тоді ідея відходить, а робота завершується — руїнами. Без віри їх можна вирядити в усі чотири кінці світу (але не на небо), тільки показавши їм багатства землі та втіхи, які вона може дати; але якщо по дорозі... вони зустрінуть пророка, який проповідуватиме ту або ту ідею, якому не буде куди прихилити голову і який годуватиметься лише з милостині або тими крихтами, що їх приноситимуть йому пташки, тоді всі вони зречуться свого багатства задля його натхнення... Вони були плинними, як вода, і, як вода, можливо, досягнуть кінцевого тріумфу. Від світанку життя вони послідовними хвилями накочувалися на береги плоті. Кожна хвиля розпадалася на бризки... Одну з таких хвиль (і не найменшу) я здійняв і покотив її перед подихом ідеї, аж поки вона досягла свого гребеня й перекинулася, й спала в Дамаску. Прибій цієї хвилі, відкинутої назад унаслідок опору, який учинила їй повсякденна реальність буття, стане матеріалом для наступної хвилі, коли в належний час море здійметься знову».