«Міг би», «хотів би» і «якщо» виражають спосіб, яким Лоуренс воліє входити в галузь, таку, якою вона тоді була. В такий спосіб готується можливість для останнього речення, де, як маніпулятор арабів, Лоуренс стає на їхньому чолі. Як і Конрадів Курц, Лоуренс відривається від землі, щоб ототожнити себе з новою реальністю задля того, щоб, — як він каже нам пізніше, — віднайти змогу взяти на себе відповідальність за «надання відповідної форми... тій новій Азії, час якої невпинно насувається на нас» 47.
Арабське повстання набуває значення лише в тому випадку, якщо Лоуренс сформулює для нього це значення; те значення, яке він і справді передав Азії, було тріумфом, «таким собі розширенням... у процесі якого ми відчули, що ми перебрали на себе біль або досвід іншого, його особистість». Тепер орієнталіст перетворився на репрезентативного орієнтала, на відміну від колишніх учасників-спостерігачів, таких як Лейн, котрі вважали за свій обов’язок якомога далі відстороняти себе від Сходу. {315} Проте в уяві Лоуренса існує нерозв’язний конфлікт між Білою Людиною та орієнталом, і хоча він не стверджує цього експліцитно, цей конфлікт віддзеркалює в його свідомості історичний конфлікт між Сходом і Заходом. Свідомий своєї влади над Сходом, свідомий також своєї роздвоєності, несвідомий того, що якісь реалії Сходу можуть, у кінцевому підсумку, довести до його відома, що історія, зрештою, це — історія і що навіть без нього араби рано чи пізно спробували б збройно розв’язати свою суперечку з турками, Лоуренс зводить усю оповідь про повстання (про його короткочасні успіхи та гірку поразку) до свого бачення того бунту як нерозв’язної «постійної громадянської війни».
«А проте в дійсності ми поставили себе на їхнє місце задля свого ж таки добра або принаймні тому, що цей бунт був спрямований на нашу вигоду; і забути про це можна було, тільки вселивши людям віру в його смисл, а також у його мотив...Здавалося, що для нас, лідерів, не було прямої дороги в цьому звивистому лабіринті поведінки, де закручувалися в спіраль кільце за кільцем невідомі ганебні мотиви, що або закреслювали свої прецеденти, або заряджали їх подвійним зарядом» 48.
До цього глибинного відчуття поразки Лоуренс згодом додав теорію про «старих людей», які відібрали в нього тріумф. В будь-якому випадку, головним для Лоуренса було те, що, як білий експерт, спадкоємець багатьох років академічного та популярного знання про Схід, він спроможний підкорити свій стиль буття їхньому, а потім узяти на себе роль орієнтального пророка, який надасть форми народному рухові в «новій Азії». А коли, хай там з якої причини, цей рух зазнає невдачі (інші люди стануть на його чолі, його цілі будуть зраджені, його мрія про незалежність утратить свою значущість), Лоуренсове розчарування — ось що важить. Отже, Лоуренс підіймається над своїм буттям простої людини, закрученої у вихорі малозрозумілих подій, і цілком ототожнює себе з боротьбою нової Азії, яка має народитися.
Тоді як Есхіл зобразив Азію, що оплакує свої втрати, а Нерваль виразив своє розчарування Сходом, бо він {316} здався йому не таким чарівним, як йому хотілося, Лоуренс сам перетворюється й на опанований тугою континент, і на суб’єктивну свідомість, що виражає майже космічне розчарування. В кінці Лоуренс — і не лише завдяки Ловеллові Томасу та Робертові Ґрейвзу — і Лоуренсове бачення стають справжнім символом орієнтальних проблем: одне слово, Лоуренс бере на себе відповідальність за Схід, розмістивши свою обізнаність і свій досвід між читачем та історією. Справді-бо, те, що Лоуренс пропонує читачеві, є неопосередкованою спроможністю експерта — спроможністю на короткий час стати Сходом. Отож усі події, гадано приписані історичному повстанню арабів, зводяться в кінцевому підсумку до пережитого у зв’язку з ними особистого досвіду Лоуренса.
Тому в такому випадку стиль — це не тільки спроможність символізувати такі величезні узагальнення, як Азія, Схід, араби; це також форма зміщення та втілення, через яку один голос стає цілою історією й — для білого європейця як читача або автора — єдиним видом Сходу, який він спроможний знати. Як ото раніше Ренан накреслив поле можливостей, відкрите для семітів у сфері культури, думки та мови, так і Лоуренс накреслює схему простору (і до того ж привласнює цей простір) й часу новітньої Азії. Наслідком такого стилю є те, що він штучно наближає Азію майже впритул до Заходу, але тільки на короткий момент. В кінці ми залишаємося з відчуттям, що патетично велика відстань досі відокремлює «нас» від Сходу, рокованого носити свою чужість як знак своєї перманентної віддаленості від Заходу. Цей прикрий і безнадійний висновок був підтверджений (одночасно) і закінченням Форстерової «Подорожі до Індії» (Е.М. Forster, «A Passage to India»), де Азіз і Філдінґ намагаються досягти замирення, але зазнають невдачі: