Якщо таке бачення в деяких своїх аспектах скидається на бачення Данте, ми все ж таки не повинні пустити повз увагу, що існує величезна різниця між цим Орієнтом і Орієнтом Данте. Тут докази мають бути (і так вони, напевне, й розглядаються) науковими; його родовід (у генеалогічному розумінні) — це європейська інтелектуальна й гуманітарна наука, така, якою вона була впродовж дев’ятнадцятого сторіччя. Крім того, Схід тут не просто якась дивовижа або ворог, або фраґмент екзотики; це — політична актуальність великого й значущого моменту. Як і Лоуренс, Макдональд не може реально відокремити свої репрезентативні характеристики як представника Заходу від своєї ролі вченого. Отже, таке бачення ісламу, тією самою мірою, що й бачення Лоуренсом арабів, передбачає визначення об’єкта через ідентичність особи, яка його визначає. Всі араби-орієнтали мають відповідати тому баченню орієнтального типу, яке було сконструйоване західним ученим, а також специфічності контактів зі Сходом, у яких західноєвропеєць наново осмислює суть Сходу як наслідок свого глибокого відчуження від нього. Для Лоуренса, як і для Форстера, це останнє відчуття породжує також прикре відчуття особистої невдачі; але для таких учених, як Макдональд, воно тільки підсилює орієнталістський дискурс.
І воно ж таки переносить цей дискурс назовні, у світ культури, політики й актуальності. В період між двома війнами, як ми можемо судити, наприклад, із романів Мальро, взаємини між Сходом і Заходом стали водночас широко розгалуженими і якимись тривожними. Ознаки орієнтальних прагнень до незалежності були скрізь: звичайно ж, у пошматованій Оттоманській імперії вони заохочувалися союзниками і, як то абсолютно очевидно з перебігу арабського повстання та наслідків, до яких воно призвело, швидко стали проблематичними. Тепер почало здаватися, що Схід кидає виклик не тільки Заходу в загальному плані, а й його духовності, знанням та імперським амбіціям. Після доброго століття постійного {322} втручання в справи Сходу (та його вивчення) роль Заходу на Сході, який почав самостійно реаґувати на кризи, породжені новітньою сучасністю, стала видаватися набагато делікатнішою. Виникла проблема безпосередньої окупації; виникла проблема підмандатних територій; виникла проблема європейського суперництва на Сході; існувала також проблема відносин із тубільними елітами, тубільними народними рухами і проблема ставлення до тубільних вимог щодо самоврядування та незалежності; існувала й проблема цивілізаційних контактів між Сходом і Заходом. Усі ці проблеми вимагали перегляду західного знання про Схід. Наприклад, у 1925 р. персонаж такого масштабу, як Сільвен Леві, президент Азіатського товариства в період між 1928-м і 1935 роками, викладач санскриту в Колеж-де-Франс, висловив досить-таки серйозні міркування щодо нагальності проблеми Схід — Захід:
«Наш обов’язок — зрозуміти орієнтальну цивілізацію. Гуманітарна проблема, яка, на інтелектуальному рівні, полягає в тому, щоб зробити співчутливе й розумне зусилля для зрозуміння чужоземних цивілізацій як у їхніх минулих, так і в їхніх майбутніх формах, з особливою гостротою постає перед нами, французами [хоча подібні почуття міг висловити й англієць — ця проблема була європейською], в практичному плані стосовно наших великих азіатських колоній...Ці народи є спадкоємцями тривалої історичної, мистецької та релігійної традиції, відчуття якої вони не повністю втратили і яку, мабуть, їм дуже хочеться продовжити. Ми взяли на себе відповідальність і втрутилися в їхній розвиток, іноді — не спитавшися їхньої згоди, іноді — на їхнє прохання... Ми претендуємо (слушно чи неслушно) на те, щоб репрезентувати вищу цивілізацію, й з огляду на те право, яким наділяє нас така вищість, — а ми говоримо про цю вищість надто часто і надто впевнено, аби тубільці могли мати щодо цього найменший сумнів, — ми поставили під знак запитання всі їхні тубільні традиції...Загалом кажучи, повсюди, де втрутився європеєць, тубілець почував себе вельми скривдженим, і це почуття було досить-таки гострим, оскільки йому здавалося, що його добробут унаслідок такого втручання не тільки не поліпшився, а й погіршився, й особливо це погіршення було відчутним не так у суто матеріальній сфері, як у сфері духовній. Усе це призвело до того, що підвалини {323} його суспільного життя стали розхитуватись, а іноді й обвалювалися, а золотий підмурок, на якому він збирався побудувати своє нове життя, виявився не міцнішим за картонну коробку, обтягнуту блискучою сухозліткою.Це розчарування поступово перетворювалося на гнів, що швидко розповсюджувався на Сході, з кінця в кінець, і вже небагато треба, щоб цей гнів вилився в ненависть, а ненависть чекає тільки слушного моменту, аби перейти до дії.Якщо, внаслідок своїх лінощів або нерозуміння, Європа не зробить зусилля, якого вимагають від неї її ж таки інтереси, тоді азіатська драма швидко дійде до своєї кризової точки.З цього можна зробити висновок, що наука, яка є формою життя й інструментом політики — тієї політики, яку треба здійснювати там, де йдеться про наші безпосередні інтереси, — повинна ставити перед собою мету глибоко проникнути в тубільну цивілізацію та життя в усій їхній інтимності, щоб відкрити їхні фундаментальні цінності й тривалі характеристики замість того, щоб душити тубільне життя недоречною загрозою європейського цивілізаційного імпорту. Ми повинні пропонувати себе цим цивілізаціям, як ми пропонуємо їм іншу нашу продукцію, тобто на місцевому ринку обмінів». [Курсив ориґіналу] 53.