досить знайомі образи (у випадку Есхіла це розбиті горем жінки-азіатки).
Драматична безпосередність репрезентації в «Персах» затьмарює той факт, що
публіка дивиться на дуже штучне сценічне відтворення того, що нежитель Сходу
зробив символом для всього Сходу. Тож мій аналіз орієнталістського тексту
робить наголос на фактах, які аж ніяк не є невидимими і які доводять, що такі
репрезентації є всього лише репрезентаціями, а не «природними» описами
Сходу. Ці факти з усією очевидністю можна виявити не тільки в так званих
«правдивих» текстах (історіях, філологічних аналізах, політичних трактатах), а
й у текстах художніх (тобто уявних, вигаданих). Речі, на які тут слід звернути
увагу, — це стиль, мовні звороти, контекст, наративні прийоми, історичні та суспільні
обставини, а не правильність репрезентації чи її відповідність якомусь
великому ориґіналові. Зовнішній характер репрезентації завжди пояснюється тим
чи тим варіантом трюїзму, що якби Схід був спроможний репрезентувати себе, він
би себе репрезентував; а що він на це неспроможний, то цей обов’язок узяв на
себе Захід — репрезентуючи себе, він, faute de mieux , репрезентує й
бідолашний Схід. «Sie können sich nicht vertreten, sie müssen vertreten werden» *, як писав Маркс у «Вісімнадцятому брюмера Луї Бонапарта».
За браком чогось кращого (фр.). (Тут і
далі зірочкою позначені примітки перекладача).
* Вони неспроможні репрезентувати самі себе, їх
треба репрезентувати (нім.).
Ще одна причина, з якої я наполягаю на зовнішньому
характері орієнталізму — це моя віра в необхідність уяснити собі абсолютно
чітко: те, що передається через культурний дискурс та обмін у рамках культури, — то не «істина», а репрезентації. Навряд чи треба зайвий раз повторювати, що
сама мова — це високо організована й закодована система, яка використовує
чимало засобів, щоб виражати інформацію, вказувати на неї та обмінюватися нею, репрезентувати дійсність тощо. Принаймні в одному випадку — я маю на увазі
писемну мову — не існує такого явища, як відтворення присутності, а йдеться
про {37} перекодовану присутність (re-presence) або репрезентацію.
Отож цінність, ефективність, сила, зовнішня правдоподібність писемного
твердження про Схід дуже мало залежить і не може інструментально залежати від
Сходу як такого. Навпаки, писемне твердження є для читача присутністю завдяки
тому, що воно виключає, змішує, робить зайвою будь-яку реальність, таку
як «Схід». Тобто усе в орієнталізмі відступає й відходить від Сходу: те, що
орієнталізм узагалі має смисл, більше залежить від Заходу, ніж від Сходу, і цей
смисл перебуває в прямій залежності від розмаїтих західних прийомів
репрезентації, які роблять Схід видимим, чітким, роблять його «там» у дискурсі
про нього. І ці репрезентації відштовхуються від інституцій, традицій, домовленостей, узгоджених кодів розуміння їхніх наслідків, а не від далекого й
аморфного Сходу.
Різниця між інтерпретаціями Сходу, які існували до
останньої третини вісімнадцятого сторіччя, та пізнішими (тобто тими, які, в
моєму розумінні, належать до сучасного орієнталізму) полягає в тому, що в цей
пізніший період діапазон репрезентацій неймовірно побільшився. Це правда, що
після Вільяма Джонса та Анкетіля-Дюперрона і після експедиційного походу
Наполеона в Єгипет Європа почала дивитися на Схід більш науковим поглядом, стала жити в ньому з куди більшим відчуттям власної переваги й більш
дисципліновано, аніж будь-коли раніше. Але значно більше для Європи важило те, що вона розширила масштаби свого сприйняття Сходу та вдосконалила прийоми свого
аналізу його реалій. Коли на зламі вісімнадцятого та дев’ятнадцятого сторіч
відкрилося, наскільки стародавні мови Сходу, — і претензії давньогебрейської
мови на божественне першопоходження стали здаватися менш виправданими, — то
саме кількоро європейців зробили це відкриття, передали його в спадок ученим і
зберегли це відкриття в лоні новоствореної науки — індоєвропейської філології.
Отак народилася нова могутня галузь знання для осягнення лінґвістичного Сходу, а з нею, як це показав Фуко у своїй праці «Порядок речей», виникла ціла мережа
взаємопов’язаних наукових інвесторів. Подібним чином Вільям Бекфорд, Байрон, Ґете та Гюґо реструктурували Схід своїм мистецтвом і зробили його барви, ауру