Якщо європейська культура загалом перетравила Схід, то не випадає сумніватися в тому, що Валері знав, яка саме аґенція виконувала для Європи цю роботу, — то був, звичайно ж, орієнталізм. У світі Вільсонових принципів національного самовизначення Валері цілком покладається на аналіз, який стверджує, що загроза зі Сходу минула. «Спроможність вибору» — це для Європи передусім: спершу визнати, що Схід був джерелом європейської науки, а потім ставитися до нього як до вже пересохлого джерела. Так, у іншому контексті, Бальфур зміг визнати, що тубільні жителі Палестини мають пріоритетне право на ту землю, але з цього аж ніяк не випливає, що вони реально володітимуть нею, вважав він, заявивши, що просте бажання 700 тисяч арабів не йде в жодне порівняння з сутнісно європейськими колоніальними інтересами 55.
Отже, вважали цілком імовірним, — і ця ймовірність була вкрай неприємною, — що Азія спроможна на вибух, який зруйнує «наш» світ; ось як це сформулював Джон Б’юкен у 1922 p.:
«Земля кипить від недоладно застосовуваної сили та неорганізованого інтелекту. Чи думали ви коли-небудь про приклад Китаю? Там ми маємо мільйони жвавих мізків, що скніють, прикладені до пустої, суто показної діяльності. Вони не мають ані напрямку, ані рушійної сили, і світ сміється з Китаю» 56. {326}
Але якби Китай зумів організувати свої зусилля (як він згодом їх організує), тут було б не до сміху. Отже, зусилля Європи мали бути спрямовані на те, щоб утримувати себе в такому стані, який Валері назвав «une machine puissante» («потужною машиною») 57, всмоктуючи у себе все з-поза своїх кордонів, що вона могла всмоктати, вибірково утримуючи Схід організованим (або дезорганізованим). Проте все це могло бути зроблене тільки через ясність бачення та аналіз. Бо якщо пильно не наглядати за Сходом, його могутність — мілітарна, матеріальна, духовна — раніше чи пізніше придушить Європу. Великі колоніальні імперії, великі системи систематичного гноблення створювалися для того, щоб відвернути цю грізну небезпеку. На колоніальних підданих, таких, якими Джордж Орвелл бачив їх у Маракеші в 1939 p., слід дивитися лише як на таку собі еманацію відповідного континенту — Африки, Азії, Близького Сходу:
«Коли ви ходите по такому місту — двісті тисяч жителів, із яких щонайменше двадцять тисяч не мають буквально нічого, крім лахміття, яке висить на них, — коли ви бачите, як ці люди живуть, і більше того, як легко вони помирають, вам буває завжди важко повірити, що ви ходите поміж людських створінь. Усі колоніальні імперії реально побудовані на цих фактах. У цих людей коричневі обличчя — і до того ж їх так багато! Чи справді вони мають таку саму плоть, як і ваша? Чи кожне з них має своє ім’я? Чи насправді це просто щось на зразок недиференційованої брунатної маси, де індивідуальність знаходить свій вияв не більше, як у бджіл або коралових комах? Вони виростають із землі, вони спливають потом і голодують протягом кількох років, а потім лягають у безіменні могили на кладовищі, й ніхто не помічає, що вони вже відійшли. І навіть ті могили незабаром зрівняються з поверхнею землі» 58.
Якщо не брати до уваги мальовничих персонажів, з якими європейські читачі могли зустрітися в екзотичних літературних творах письменників не першого ранґу (П’єра Лоті, Мармадьюка Піктола та до них подібних), неєвропеєць уявляється європейцям завжди таким, яким змальовує його Орвелл. Це або кумедне створіння, або атом у великій масі, що визначається в повсякденному або науково відшліфованому дискурсі як орієнтал, {327} африканець, жовтошкірий, брунатношкірий, або мусульманин. До таких абстракцій орієнталізм додав свою систему узагальнень, перетворюючи окремі приклади цивілізацій в ідеальних носіїв їхніх цінностей, ідей та позицій, які, у свою чергу, орієнталісти відкрили «на Сході» й приєднали до загального культурного вжитку.