Якщо ми пригадаємо, що Реймонд Шваб опублікував свою блискучу біографію Анкетіля-Дюперрона в 1934 p., — і розпочав ті студії, які мали помістити орієнталізм у його власний культурний контекст, — ми мусимо також відзначити, що зроблене ним було в різкому контрасті з уявленнями його колеґ, митців та інтелектуалів, для яких Схід і Захід досі були тими затертими абстракціями, якими вони були для Валері. Не те щоб Паунд, Еліот, Єйтс, Артур Велі, Феноллоза, Поль Клодель (у його «Connaissance de l’est» — «Пізнання Сходу»), Віктор Сеґален та інші нехтували «мудрість Сходу», як назвав це Мюллер кількома ґенераціями раніше. Радше сама культура дивилася на Схід, і на іслам зокрема, з тією недовірою, якою завжди було перевантажене її наукове ставлення до Сходу. Вельми промовистий приклад тогочасного ставлення було, либонь, найекспліцитніше виражено в низці лекцій під загальною назвою «Захід і Схід», прочитаних у 1924 р. в Чиказькому університеті Валентином Чиролем, відомим європейським журналістом, що мав великий досвід перебування на Сході; його мета полягала в тому, щоб зробити очевидним для освічених американців, що Схід був від них зовсім не так далеко, як вони собі уявляли. Лінія його арґументації дуже проста: що Схід і Захід безповоротно протиставлені один одному і що Схід — а надто магометанство — це «одна з великих світових сил», відповідальних за «найглибші лінії розколу» в світі 59. Широкі узагальнення, до яких удається Чироль, я гадаю, найліпше виражені в назвах, які він дав кожній зі своїх шести окремих лекцій: «їхнє стародавнє поле битви»; «Відхід Оттоманської імперії, окремий шлях Єгипту»; «Великий британський експеримент у Єгипті»; «Протекторати й мандати»; «Новий фактор більшовизму» і «Кілька загальних висновків».
До таких відносно популярних розповідей про Схід, як лекції Чироля, ми можемо додати свідчення Елії Фора, {328} який у своїх роздумах зупиняється на історії, культурному експертному знанні та вже знайомому нам контрасті між білим оксиденталізмом та кольоровим орієнталізмом. Подарувавши читачеві кілька парадоксів зразка «перманентна різанина з орієнтальної байдужості» (бо, на відміну від «нас», «вони» не мають жодного уявлення про мир), Фор далі доводить, що орієнтали ледачі, що Схід не знає таких понять, як «історія», «нація» або «patrie» , що Схід містичний за самою своєю суттю і так далі. Фор стверджує, що якщо орієнтал не навчиться бути раціональним, не опанує техніку знання та позитивності, не може бути ніякого rapprochement * між Сходом і Заходом 60. Набагато витонченішу й науково обґрунтованішу розповідь про дилему Схід — Захід можна знайти в есе Фернана Бальдансперже «Де інтелектуально зустрічаються Схід і Захід» (Fernand Baldensperger, «Où s’affrontent Orient et Occident intellectuels»), але він також говорить про орієнтальну зневагу до ідеї, до розумової дисципліни, до раціональної інтерпретації 61.
Видобуті із самих глибин європейської культури авторами, які щиро вірують у те, що вони говорять від імені цієї культури, ці загальники (бо ж вони є досконалими idées reçues) не можуть бути просто пояснені як приклади провінційного шовінізму. Вони не є ними — як буде очевидно для всякого, хто щось знає про інші праці Фора та Бальдансперже — і виглядають іще парадоксальнішими тому, що вони ними не є. Їхнім тлом є трансформація точної професійної науки орієнталізму, чиєю функцією в культурі де’ятнадцятого сторіччя була реставрація для Європи втраченої частки людства, але яка в двадцятому сторіччі стала як інструментом політики, так, іще важливіше, кодом, за допомогою якого Європа змогла тлумачити для себе як саму себе, так і Схід. З причин, обговорених раніше в цій книжці, новітній орієнталізм уже ніс у собі відбиток великого європейського страху перед ісламом, і цей страх був ще значно підсилений політичними викликами періоду entre-deux guerres ***.
Батьківщина (фр.).* Зближення (фр.).Між двома війнами (фр.).
Моя {329} точка зору полягає в тому, що метаморфоза відносно безневинної філологічної субспеціальності в спроможність маніпулювати політичними рухами, управляти колоніями, робити майже апокаліптичні твердження про важку цивілізаційну місію Білої Людини, — все це відбулося в рамках культури, яка претендує називатися ліберальною, культури, схильної вихвалятися своїми високоморальними нормами католицизму, плюралізму та духовної відкритості. Насправді ж, те, що відбулося, було очевидною протилежністю принципам лібералізму: отвердіння доктрини та значення, створеного «наукою», в «істину». Бо якщо така істина залишає за собою право дивитися на Схід як на щось незмінно орієнтальне тими способами, про які я вже говорив, тоді лібералізм такого ґатунку є не чим іншим як формою гноблення та менталістського забобону.