Хоча Гурґроньє і припускає, що така аж надміру абстрактна категорія, як «ісламське право», вряди-годи поступалася тиску історії та суспільства, він набагато більше, аніж ні, зацікавлений у тому, щоб зберегти цю абстракцію для інтелектуального вжитку, тому що у своєму широкому розумінні «ісламське право» підтверджує різницю, яка існує між Сходом і Заходом. Для Гурґроньє ця різниця між ними більше не була академічним або популярним кліше — зовсім навпаки. Для нього вона {332} означала істотний, історичний і дуже тісний зв’язок між цими двома. Знання Сходу або доводить і підсилює, або поглиблює різницю, завдяки якій європейський сюзеренітет (цей вираз має почесний родовід, що тягнеться з дев’ятнадцятого сторіччя) ефективно поширювався на Азію. Отже, знати Схід у цілому передусім необхідно тому, що над ним треба здійснювати опіку, якщо опікун — західноєвропеєць.
Уривок, майже симетричний фраґментові з Гурґондже, ми знаходимо в заключному абзаці статті Ґібба «Література» в книжці «Спадщина ісламу» (Gibb, «The Legacy of Islam»), що вийшла друком у 1931 p. Описавши три випадкові контакти між Сходом і Заходом, що мали місце включно до вісімнадцятого сторіччя, Ґібб далі переходить до сторіччя дев’ятнадцятого:
«Після цих трьох моментів випадкового контакту німецькі романтики знову обернулися обличчям до Сходу й уперше поставили собі на меті відкрити дорогу для реального спадку орієнтальної поезії, щоб він увійшов у поезію європейську. Дев’ятнадцяте сторіччя, з його новим відчуттям сили та переваги, як здається, рішуче зачинило ворота перед їхнім задумом. Сьогодні ж, навпаки, ми бачимо ознаки перемін. Орієнтальну літературу почали знову вивчати, вже заради неї самої, і ми доходимо нового розуміння Сходу. Мірою того, як це знання розповсюджується і Схід повертається на своє місце в житті людства, місце, яке належить йому по праву, орієнтальна література може знову виконати свою історичну функцію й допомогти нам визволитися від вузьких і гнітючих концепцій, схильних обмежувати все, що є значущого в літературі, думкою та історією нашого сеґмента земної кулі» 64.
Ґіббова фраза «вже заради неї самої» діаметрально протиставлена низці причин, підпорядкованих декларації Гурґондже про європейський сюзеренітет над Сходом. Що тут залишається, проте, то це ота, здається, непорушна ідентичність сутності, яка називається «Схід», і другої аналогічної сутності, відомої під назвою «Захід». Ці сутності взаємопов’язані, вони мають потребу одна в одній, і, звичайно ж, слід вважати похвальним намір Ґібба показати, що вплив літератури Сходу на літературу Заходу не обов’язково буде (у своїх результатах) {333} тим, що Брюнетьєр назвав «національною ганьбою». Радше до Сходу слід ставитись як до певного гуманітарного виклику, кинутого локальній замкнутості західного етноцентризму.
Хоча Ґібб і раніше пітримував ідею Ґете про Weltliteratur , його заклик до гуманістичного взаємообміну між Сходом і Заходом насамперед віддзеркалює змінені політичні та культурні реальності повоєнної доби. Європейський сюзеренітет над Сходом тривав і далі; але він еволюціонував — у британському Єгипті — від більш або менш мирного прийняття до все більш і більш напруженої політичної проблеми, ускладнюваної розкольницькими тубільними вимогами державної незалежності. То були роки, коли Англія мала постійний клопіт із Заглулом, із партією Вафд тощо та до них подібними 65. Крім того, від 1925 р. почався світовий економічний спад, і це також підсилило відчуття напруги, яке віддзеркалює проза Ґібба. Але конкретно культурний заклик у тому, що він говорив, є його найпривабливішою характеристикою. Уважніше придивіться до Сходу, здається, говорить він своїм читачам, адже він може знадобитися західному розумові в його боротьбі проти вузькості, гнітючої спеціалізації та обмежених перспектив.
Світова література (нім.).
Основи помітно змістилися від Гурґроньє до Ґібба, змістилися й пріоритети. Вже не сприймалось як незаперечна істина те, що панування Європи над Сходом було майже закладене в природі речей; не говорилося вже й про те, що Схід потребує західної просвітницької опіки. У міжвоєнні роки найбільшої ваги надавалося культурному самовизначенню, що мало перевагу над самовизначенням провінційним і ксенофобським. На думку Ґібба, Захід потребував Сходу як чогось такого, що треба вивчати, бо це визволяє дух із лабет стерильної спеціалізації, дає змогу легше перенести лихо надмірної парафіяльної та націоналістичної самоцентрованості, побільшує розуміння людиною справді чільних проблем у вивченні культури. І якщо Схід більшою мірою видається партнером у цьому новому розвитку діалектики культурного самоусвідомлення, то це, по-перше, тому що Схід є тепер для нас більшим викликом, аніж був раніш, і, по-друге, {334} тому що Захід входить у відносно нову фазу культурної кризи, почасти спричиненої послабленням західного сюзеренітету над рештою світу.