Отже, я намагаюся описати певні характеристики ісламського орієнталізму, які були властиві йому аж до сьогодні: його ретроґресивну позицію в порівнянні з іншими гуманітарними науками (і навіть із іншими відгалуженнями орієнталізму), його загальну методологічну й ідеологічну відсталість і його відносну ізоляцію від розвитку, що відбувається як у інших галузях гуманітарного знання, так і в реальному світі історичних, економічних, суспільних та політичних обставин 71. Певне усвідомлення цього відставання в ісламському (або семітському) орієнталізмі з’явилося вже під кінець дев’ятнадцятого сторіччя, можливо, тому, що деяким спостерігачам почало здаватися очевидним, що як семітський, так і ісламський орієнталізм дуже мало відійшов від свого релігійного підґрунтя, на якому він початково виріс. Перший орієнталістський конґрес був організований і відбувся в Парижі в 1873 р. і майже відразу після його відкриття вченим, що працювали в інших галузях, стало очевидно, що семітологи та ісламологи опинилися в інтелектуальному плані далеко позаду, якщо висловлюватися в загальних термінах. Зробивши огляд усім конґресам, які відбулися між 1873-м та 1887 роками, англійський учений P. H. Каст такими словами охарактеризував семітсько-ісламську підгалузь орієнталістського знання:
«Такі зустрічі [як ті, що відбулися в галузі стародавньої семітської мови] справді сприяють розвитку орієнтального знання. {339}Проте цього не можна сказати щодо секції новітнього семітознавства; народу там зібралося багато, але обговорювані теми не становили найменшого літературного інтересу, вони могли займати уми лише вчених-дилетантів старої школи й були зовсім нецікаві для широкого кола «індикаторів» дев’ятнадцятого сторіччя. Доведеться мені звернутися до Плінія, щоб знайти відповідні слова. В цій секції спостерігалася відсутність як новітнього філологічного, так і археологічного духу, а звіт більше скидався на звіт про конґрес університетських викладачів минулого сторіччя, скликаного для того, щоб обговорити якийсь уривок із давньогрецької п’єси або акцентуацію якогось голосного, перед тим як світанок компаративної філології осяяв темні закутні, затягнуті павутиною схоластів. Чи був якийсь сенс в обговоренні того, вмів чи не вмів Магомет тримати в руці перо й писати?» 72
До певної міри полемічний антикварний запал, описаний Кастом, був ученою версією європейського антисемітизму. Навіть визначення «сучасні семіти», що мало включати в себе як мусульман, так і євреїв (і яке виникло в галузі вивчення стародавньої семітської мови, започаткованій Ренаном), здіймало свій расистський прапор, видимо маючи на меті щось цілком пристойне з погляду об’єктивної науки. Очевидно, що «арійський» — це абстракція, протилежна поняттю «семітський», але з деяких, уже згадуваних мною, причин такі атавістичні ярлики здавалися особливо доречними у випадку семітів — а до яких моральних та гуманітарних наслідків для людської спільноти в цілому це призвело, двадцяте сторіччя нам яскраво продемонструвало. Але на чому ніколи особливо не наголошувалося в історіях новітнього антисемітизму, то це на леґітимації таких атавістичних визначень орієнталізмом і на тому, — а це має особливу вагу для тих цілей, які я тут перед собою поставив, — наскільки ця академічна й інтелектуальна леґітимація впливала протягом усієї новітньої доби на всі дискусії про іслам, про арабів або про Близький Схід. Бо тоді як сьогодні вже неможливо написати наукову (або навіть популярну) працю про «негритянську ментальність» або «єврейську особистість», то ніхто не стане вам перешкоджати здійснювати наукові дослідження «ісламської ментальності» або «арабського характеру» — але про це ми поговоримо трохи згодом. {340}