Таким чином, аби належно зрозуміти інтелектуальну генеалогію міжвоєнного ісламського орієнталізму, — а вона найцікавіше й найбільш переконливо бачиться (я кажу це без жодної іронії) в діяльності Массіньйона та Ґібба, — ми повинні виразно усвідомити собі різницю між сумарним ставленням орієнталіста до свого матеріалу й тим напрямом думок, до якого воно надзвичайно подібне в культурному плані і який знаходить свій вияв у працях філологів, таких, наприклад, як Авербах і Курціус. Інтелектуальна криза в ісламському орієнталізмі була іншим аспектом духовної кризи «пізнього буржуазного гуманізму»; проте, у своїх формі та стилі ісламський орієнталізм дивився на проблеми людства як на щось таке, що можна було поділити на дві окремі категорії, які називалися «проблеми орієнтальні» або «проблеми західні». Таким чином, вважалося, що для орієнтала визволення, самовираження та самовдосконалення були чимось зовсім іншим, аніж вони були для західноєвропейця. Натомість ісламський орієнталіст виражав свої ідеї про іслам у такий спосіб, який мав усіляко підкреслювати його, начебто властиву для всіх мусульман, нехіть до перемін, до взаємного порозуміння між Сходом і Заходом, до утворення нового суспільства, в якому чоловіки й жінки покинули б архаїчні, примітивні класичні інституції та ввійшли б у новітню сучасність. І справді, таким гострим було це відчуття орієнтальної нехоті до будь-яких перемін і такими універсальними були приписувані йому сили, що, читаючи орієнталістів, доходиш висновку, що вони уявляли собі апокаліпсис не як зруйнування західної цивілізації, а радше як зруйнування бар’єрів, що перешкоджали безпосереднім прямим контактам Сходу із Заходом. Коли Ґібб виступав проти націоналізму в новітніх ісламських державах, він робив це, бо йому здавалося, що націоналізм руйнує ті внутрішні структури, які робили іслам орієнтальним; прямим результатом секулярного націоналізму буде те, що Схід перестане відрізнятися від Заходу. Але слід віддати належне наповненій великим співчуттям спроможності Ґібба ототожнити себе з чужою релігією, бо він формулював своє несхвалення в такий спосіб, що здавалося, ніби він говорить за ісламську ортодоксальну спільноту. {341} Наскільки це ототожнення походило від давньої звички орієнталістів говорити за тубільців і наскільки воно було щирою спробою якось захистити інтереси ісламу — запитання, відповідь на яке лежить десь між двома альтернативами.
Жоден учений чи мислитель, звичайно, не є досконалим представником якогось ідеального типу або школи, в яких, з огляду на своє національне походження або ту чи ту історичну випадковість, він працює. Проте в такій відносно ізольованій та спеціалізованій традиції, як орієнталізм, я думаю, кожен учений більш або менш виразно відчуває, почасти свідомо, почасти несвідомо, свою приналежність до певної національної традиції, якщо не національної ідеології. Це особливо справджується у випадку орієнталізму, головним чином унаслідок прямої залученості європейських націй у справи тієї або тієї орієнтальної країни: першим тут спадає на думку випадок Сноука Гурґроньє, якщо ми хочемо навести небританський і нефранцузький приклад ситуації, де відчуття вченим своєї національної ідентичності є простим і очевидним 73. Проте навіть після того, як ми зробимо всі необхідні уточнення про відмінність між індивідом і типом (або між індивідом і традицією), ми будемо просто вражені, зауваживши, до якої міри Ґібб і Массіньйон були представницькими типами. Можливо, краще буде сказати, що Ґібб і Массіньйон зуміли виправдати всі сподівання, створені для них їхніми національними традиціями, політикою їхніх націй, внутрішньою історією їхніх національних «шкіл» орієнталізму.
Сільвен Леві зумів дуже чітко провести межу між двома школами:
«Політичний інтерес, який прив’язує Англію до Індії, утримує англійську діяльність у постійному контакті з реальностями й надає зв’язності відношенню між минулим і видовищем сьогоднішнього.Виплекана в класичних традиціях, Франція цікавиться передусім людською ментальністю й досліджує її вияви в Індії в той самий спосіб, у який би вона досліджувала їх у Китаї» 74.
Було б надто просто сказати, що ця полярність знаходить свій вияв, з одного боку, в праці, яка є розважливою, {342} ефективною, конкретною, а з другого, в роботі універсалістській, спекулятивній, позначеній блискучою активністю інтелекту. Проте ця полярність допомагає пролити світло на дві тривалі й визначні кар’єри, що домінували у французькому та англо-американському ісламському орієнталізмі до 1960-х років. І якщо ця домінація взагалі мала якийсь глузд, то тільки тому, що кожен з двох учених вийшов із самоусвідомлюваної традиції (і в ній же таки працював), традиції, чиї обмеження (або кордони, якщо висловитися в інтелектуальному й політичному смислі) можуть бути описані так, як описує їх Леві (див. вище).