Проте майже анекдотично сфокусувавши свої коментарі на різних сильних і слабких сторонах наукової діяльності Массіньйона, Ґібб примудряється не помітити найочевидніших речей, тих, які роблять Массіньйона таким відмінним від Ґібба, а проте, у своїй сукупності, перетворюють його на зрілий символ, без якого годі уявити розвиток французького орієнталізму. Один з таких факторів — це особисте тло Массіньйона, яке чудово ілюструє просту правду французького орієнталізму, такого, яким описує його Леві. Сама ідея «людської духовності» була чимось більш або менш чужим для інтелектуального й релігійного тла, на якому розвивався Ґібб, як і більшість британських орієнталістів: для Массіньйона поняття «духу», «духовності», як естетична, а також і як релігійна, моральна та історична реальність, було чимось таким, у чому він був виплеканий, починаючи від самого дитинства. Його родина була в дружніх взаєминах із такими людьми, як Гуйсманс, і майже в усьому, що написав Массіньйон, очевидна наявність його дуже ранньої освіти, яку він здобув в інтелектуальному середовищі, а також ідей досить пізнього символізму, хоч і позначених тавром католицизму (та суфійського містицизму), тобто релігійних течій, у яких він був зацікавлений. Ми не знаходимо аскетизму в Массіньйоновій праці, яка сформулювала один з найбільших стилів французької думки того сторіччя. Його ідеї про людський досвід великою мірою запозичені ним у сучасних йому мислителів та митців, і саме дуже широкий культурний діапазон його стилю і поміщає його в зовсім іншу категорію, ніж та, до якої належить Ґібб. Його ранні ідеї вийшли з періоду так званого естетичного декадансу, але він завдячує їх і таким людям, як Берґсон, Дюркгейм і Мосс. Його перший контакт із орієнталізмом відбувся через Ренана, чиї лекції він слухав, коли був зовсім молодою людиною; він був також студентом у Сільвена Леві, а {345} згодом мав за своїх друзів таких людей, як Поль Клодель, Габріель Бунур, Жак та Раїса Марітени і Шарль де Фуко. Згодом він спромігся засвоїти і результати досліджень у таких відносно недавніх галузях науки, як урбаністична соціологія, структурна лінґвістика, психоаналіз, сучасна антропологія і новітня історія. Його есе, не кажучи вже про монументальне дослідження аль-Галладжа, невтомно черпали інформацію з усього корпусу ісламської літератури; його фантастична ерудиція та майже знайома нам особистість іноді роблять його схожим на вченого, вигаданого Хорхе Луїсом Борхесом. Він був дуже чутливий до «орієнтальних» тем у європейській літературі; це входило й до інтересів Ґібба, але, на відміну від нього, Массіньйона не приваблювали насамперед ані ті європейські письменники, які «розуміли» Схід, ані європейські тексти, що були незалежними художніми підтвердженнями того, що згодом мало бути відкритим ученими-орієнталістами (для прикладу, можна згадати про те, з яким інтересом Ґібб досліджував творчість Скотта як джерело вивчення Саладіна). «Орієнт» Массіньйона повністю відповідав світові Сімох Сплячих або світові Авраамових молитов (саме ці дві теми виокремив Ґібб як дистинктивні ознаки неортодоксального погляду Массіньйона на іслам): незвичайний, дещо чудернацький світ, який повністю відповідав тому дивовижному обдарованню інтерпретатора, з яким Массіньйон прийшов до нього (і яке, в певному розумінні, сформувало його як предмет досліджень). Якщо Ґібб любив Скоттового Саладіна, то симетричним об’єктом віддання переваги для Массіньйона був Нерваль як самогубець, poète maudit , психологічна дивовижа. Цим ми аж ніяк не хочемо сказати, що Массіньйон був виключно дослідником минувшини; навпаки, він був головною постаттю у французько-ісламських відносинах як у політиці, так і в культурі.
Проклятий поет (фр.).
Він вочевидь був пристрасною людиною, яка вірила, що у світ ісламу можна проникнути, і не виключно через науку, а через віддане захоплення всіма аспектами його життя та діяльності, де далеко не найменшу роль відігравав світ східного християнства, {346} підпорядкований ісламу, одну зі спільнот якого, громаду бадаліятів, Массіньйон палко підтримував.
Велике літературне обдаровання Массіньйона іноді надає його науковій праці видимості примхливої, занадто космополітичної і часто приватної спекуляції. Ця видимість оманлива і рідко буває адекватним описом його творчості. Чого він свідомо прагнув уникати, то це того, що він називав «l’analyse analytique et statique de l’orientalisme» 76, такого собі інертного навалювання на гаданий ісламський текст або проблему джерел, першопричин, доказів, демонстрацій і такого іншого. Він повсюди намагається включити у свій розгляд стільки контексту якогось тексту або проблеми, скільки можливо, оживити його, мало не приголомпіити свого читача глибокими прозріннями, доступними для кожного, хто, як Массіньйон, бажає перетнути дисциплінарні й традиційні межі, щоб проникнути в людське серце будь-якого тексту. Жоден орієнталіст-модерніст — і, звичайно ж, не Ґібб, його найближчий сучасник у своїх досягненнях та впливі — не зміг би з такою невимушеністю (і досконалою точністю) посилатися в одному есе на цілий тлум ісламських містиків і водночас на Юнґа, Гейзенберґа, Малларме і К’єркегора; і, безперечно, дуже мало орієнталістів поєднували знання такого діапазону з конкретним політичним досвідом, про який він був спроможний говорити у своєму есе, опублікованому в 1952 p., «Захід перед Сходом: Пріоритет культурного розв’язання» 77 («L’Occident devant l’Orient: Primauté d’une solution culturelle»). A проте його інтелектуальний світ був чітко визначеним. Він мав визначену структуру, незмінну від початку до кінця його кар’єри, і був пов’язаний, попри свій величезний діапазон та багатство своїх референцій, із певною сукупністю ідей, незмінних у своїх засадничих принципах. Спробуймо в кількох словах описати цю структуру й подати такий собі підсумковий перелік згаданих ідей.