та людей видимими через {38} свої образи, ритми й мотиви. Щонайбільше, «реальний» Схід навіював авторові його видіння; він дуже рідко давав їм
напрямок.
Орієнталізм більше реаґував на культуру, яка його
витворила, аніж на свій уявний об’єкт, що також був витвором Заходу. Отже, історія орієнталізму характеризується як внутрішньою сумісністю, так і цілою
низкою чітко визначених відношень із домінантною культурою, в якій він існує. У
своєму аналізі я послідовно намагаюся показати структуру цієї галузі та її
внутрішню організацію, її першопрохідців, патріархальних авторитетів, її
канонічні тексти, світоглядні ідеї, взірцеві постаті, її послідовників, удосконалювачів, нові авторитети; я намагаюся також пояснити, як орієнталізм
запозичував «сильні» ідеї, доктрини та тенденції, що панували над культурою, та
черпав із них власний зміст. Так, були (і є) лінґвістичний Схід, фрейдівський
Схід, шпенґлерівський Схід, дарвінський Схід, расистський Схід — і так далі.
Проте ніколи не існувало такого явища, як «чистий», або незумовлений Схід; подібним чином, ніколи не існувало нематеріальної форми орієнталізму, чогось
такого невинного, як «ідея» Сходу. Цією своєю глибинною переконаністю та
методологічними наслідками, які з неї випливають, відрізняюся я від учених, що
досліджують історію ідей. Бо орієнталістський дискурс робить можливими такі
наголоси на своїх твердженнях, подає їх у такій виконавчій формі й передусім з
такою матеріальною ефективністю, яких кожна герметична історія ідей намагається
повністю уникати. Без цих наголосів і цієї матеріальної ефективності
орієнталізм був би тільки ще однією з ідей, у той час як він був і є чимось
набагато більшим, аніж це. Тому я поставив собі на меті дослідити не лише праці
вчених, а й літературні твори, політичні трактати, тексти журналістики, подорожні нотатки, релігійні та філологічні студії. Іншими словами, мій змішаний
підхід у широкому плані є історичним і «антропологічним», оскільки я вважаю, що
всі тексти є світськими та опосередкованими, хоча (звичайно!) у способи, які
відрізняються від жанру до жанру, від одного історичного періоду до іншого.
Проте, на відміну від Мішеля Фуко, чиїй праці я дуже
багато завдячую, я вірю, що індивідуальні автори {39} справляють
визначальний вплив на сукупність текстів, які складають таке дискурсивне
утворення, як орієнталізм, що в протилежному випадку було б анонімним. Єдність того
великого масиву текстів, який я аналізую, почасти пояснюється тим фактом, що
вони часто посилаються один на одного: орієнталізм, у кінцевому підсумку, — це
система цитування праць та авторів. «Звичаї та побут сучасних єгиптян» Едварда
Вільяма Лейна (Edward William Lane, «Manners and Customs of Modern Egiptians») читалися й перечитувалися такими різними людьми, як Нерваль, Флобер і Річард
Бертон. Він був авторитетом, до якого мусив звертатися кожен, хто писав чи
думав про Схід, а не тільки про Єгипет: коли Нерваль дослівно запозичує цілі
уривки із «Сучасних єгиптян», він робить це, аби послатися на авторитет Лейна, хоча сільські сцени, які він описує, він спостерігає в Сирії, а не в Єгипті.
Авторитет Лейна і можливості цитувати його де треба й де не треба виникли
внаслідок того, що орієнталізм уможливив широке й вільне розповсюдження його
тексту. Проте ми ніколи не зрозуміли б, у чім причина такої популярності Лейна, не зрозумівши специфічних характеристик його тексту; те саме можна
сказати й про Ренана, Сасі, Ламартіна, Шлеґеля та цілу низку інших впливових
авторів. Фуко вважає, що в загальному випадку індивідуальний текст чи
індивідуальний автор важать дуже мало; емпірично, у випадку орієнталізму (і, можливо, більше ніде) я не знаходжу цьому підтвердження. Відповідно, у своєму
аналізі я вдаюся до безпосереднього текстуального читання, мета якого — відкрити
діалектичний зв’язок між індивідуальним текстом або індивідуальним автором і
складним спільним утворенням, часткою якого є його праця.
Та хоч у моїй книжці і згадується багато авторів, вона, проте, далека від вичерпної історії або загального огляду орієнталізму. Я
дуже добре усвідомлюю, що цього досягти мені не вдалося. Тканина такого
насиченого дискурсу, як орієнталізм, вижила і досі функціонує в західному
суспільстві завдяки великому розмаїттю своїх ниток і барв: усе, що мені вдалося
зробити — це описати окремі клапті цієї тканини в певні історичні моменти, і я
міг лише припускати існування великого цілого, деталізованого, цікавого, розписаного дивовижними постатями, текстами {40} та подіями. Я втішав себе