«Іслам» для Ґібба — це така собі надструктура, що їй загрожує як політика (націоналізм, комуністична агітація, вестернізація), так і небезпечні мусульманські спроби знехтувати його інтелектуальний суверенітет. Зверніть увагу, що у фраґменті, який ми далі наводимо, слово «релігія» та споріднені з ним слова використовуються, щоб надати відповідного забарвлення прозі Ґібба, і то настільки, що ми просто не можемо не обурюватися непристойною недоречністю світського тиску, спрямованого на «іслам»:
«Іслам як релігія втратив мало на своїй силі, але іслам як арбітр суспільного життя [в сучасному світі] скидають із трону; поруч із ним або над ним виникають нові сили, які здійснюють владу, що іноді суперечить його традиціям та його соціальним рецептам, проте пробиває собі дорогу. Якщо висловити це в найпростіших термінах, то ось що відбувається. Донедавна пересічний мусульманський городянин і селянин не мав політичних інтересів або функцій, не мав легко доступної для нього літератури, окрім літератури релігійної, не мав ані свят, ані громадського життя, окрім пов’язаних із релігією, бачив дуже мало зовнішнього світу або й нічого не бачив, якщо дивився на нього не крізь релігійні окуляри. Тобто’ для нього релігія означала все. Тепер, одначе, і передусім у більш розвинутих країнах, його інтереси розширилися, і його діяльність більше не сковується релігією. Перед ним постають політичні проблеми, яких він не може обминути увагою; він читає, або йому читають, масу статей на найрозмаїтіші теми, які не мають нічого спільного з релігією і в яких релігійна точка зору може взагалі не обговорюватися, і вердикт оголошується, виходячи із зовсім інших міркувань... [Курсив додано]» 95.
Звичайно ж, цю картину трохи важко уявити собі, оскільки, на відміну від усякої іншої релігії, іслам є всім {362} або все означає. Як опис людського феномену, ця гіпербола, я вважаю, є унікальною і може бути утворена тільки в орієнталізмі. Саме життя — політика, література, енерґія, діяльність, зростання — є втручанням у цю неймовірну (для західноєвропейця) тотальність. Проте як «доповнення до європейської цивілізації та противага їй» іслам у його новітній формі є все ж таки корисним об’єктом — ось серцевина Ґіббового уявлення про новітній іслам. Бо «те, що в найширшому історичному аспекті нині відбувається між Європою та ісламом — це реінтеґрація західної цивілізації, яка була штучно розколота в добу Ренесансу, а тепер утверджує свою єдність із могутньою силою» 96.
На відміну від Массіньйона, який не намагався приховати свої метафізичні спекуляції, Ґібб подавав такі свої спостереження так, наче вони були об’єктивним знанням (в Массіньйона він цієї категорії не знайшов). Проте майже за всіма стандартами більшість із загальних Ґіббових праць про іслам є метафізичними, і не тільки тому, що він користується такими абстракціями, як «іслам», так, наче вони мають очевидне й дистинктивне значення, а й тому, що ніколи не знаєш, де в конкретному часі та просторі розміщений Ґіббів «іслам». Якщо, з одного боку, слідом за Макдональдом, він з усією очевидністю поміщає іслам поза межами Заходу, з другого боку, можна виявити, що в багатьох своїх працях він «реінтеґрує» його із Заходом. У 1955 р. він дещо прояснив свою проблему «всередині — зовні»: Захід узяв від ісламу лише ті ненаукові елементи, які колись прийшли туди з Заходу, тоді як у тому, що Захід чимало чого запозичив із ісламської науки, він просто підкорявся закону, що наділяє «природничі науки та технології властивістю передаватись куди завгодно й де завгодно в нескінченний спосіб» 97. Очевидним висновком із таких висловлювань буде те, що в «мистецтві, естетиці, філософії й релігійній думці» іслам оголошується другорядним феноменом (оскільки всі вони прийшли із Заходу), а щодо природничих наук і технологій, то він — лише канал для елементів, які не є sui generis ісламськими.