Якщо ми хочемо більш-менш прояснити для себе, чим є іслам у теоріях Ґібба, нам треба шукати відповідь на це запитання всередині цих метафізичних рамок, і {363} справді дві його важливі праці сорокових років: «Сучасні тенденції в ісламі» та «Магометанство: історичний огляд» («Modern Trends in Islam» and «Mohammedanism: An Historical Survey») — викладають цю проблему досить ясно. В обох цих книжках Ґібб докладає неабияких зусиль, аби пояснити сучасну кризу в ісламі, протиставляючи його замкнуте в собі істотне буття новітнім спробам модифікувати його. Я вже згадував про вороже ставлення Ґібба до модерністських течій у ісламі та його вперту прихильність до ісламської ортодоксії. Тепер настав час згадати про те, що Ґібб послідовно віддає перевагу терміну «магометанство» над «ісламом» (оскільки він дотримується переконання, що іслам реально побудований на ідеї апостольської послідовності, яка знаходить свою кульмінацію в Магометі) і стверджує, що головною ісламською наукою є право, яке давно вже заступило теологію. Цікавою деталлю, яку варто відзначити, є те, що ці твердження, зроблені про іслам, побудовані не на основі фактів, внутрішньо притаманних ісламові, а радше на основі логіки, умисне вибудуваної поза ісламом. Жоден мусульманин ніколи не назве себе магометанином і, наскільки відомо, навряд чи буде схильний визнати пріоритет права над теологією. Але Ґібб воліє помістити себе як ученого всередині суперечностей, які він сам усвідомлює, в тому пункті «ісламу», де «існує певне неявно виражене зміщення між формальним зовнішнім процесом і внутрішніми реальностями» 98.
Таким чином, орієнталіст бачить своє завдання в тому, щоб виразити це зміщення, а отже, сказати правду про іслам, якої, — оскільки його суперечності блокують його спроможність самопізнання, — він сам нездатний про себе сказати. Більшість із загальних тверджень Ґібба про іслам постачають його поняттями, яких ця релігія або культура, знову ж таки за своїм визначенням, неспроможна осмислити: «Орієнтальна філософія ніколи не могла оцінити фундаментальну ідею справедливості, що виникла в грецькій філософії». Що стосується орієнтальних суспільств, то, «на відміну від більшості західних суспільств, [вони] переважно присвячували [свої зусилля] побудові стабільних суспільних організацій [більше ніж] конструюванню ідеальних систем філософської думки». Головною внутрішньою слабкістю ісламу є «розрив {364} зв’язку між релігійними орденами та мусульманським вищим і середнім класами» 99. Але Ґібб також усвідомлює, що іслам ніколи не залишався ізольованим від решти світу, й тому для нього має бути властива ціла низка зовнішніх зміщень, розколів та розламів між ним і світом. Так, він говорить, що новітній іслам — це результат процесу, в якому класична релігія увійшла в дисинхронний контакт із романтичними західними ідеями. Реаґуючи на цей натиск, іслам розвинув школу власних модерністів, чиї ідеї повсюди відкривають безнадію, це ідеї, які не годяться для новітнього світу: магдізм, націоналізм, відродження халіфату. Проте консервативна реакція на модернізм не меншою мірою не годиться для новітньої сучасності, бо вона створила щось подібне до затятого луддизму. В такому разі, запитуємо ми себе, що ж таке іслам, у кінцевому підсумку, якщо він не може ані дати ради своїм внутрішнім зміщенням, ані задовільно реаґувати на своє зовнішнє оточення? Відповідь на це запитання можна пошукати в такому центральному фраґменті з «Новітніх тенденцій»:
«Іслам — жива й життєспроможна релігія, релігія, яка озивається до сердець, умів та свідомостей десятків і сотень мільйонів людей, даючи їм норму, за якою вони можуть жити чесним, поміркованим і богобоязким життям. Не іслам закам’янів, а його ортодоксальні формулювання, його систематична теологія, його соціальна апологетика. Саме тут слід шукати зміщення, саме тут народжується невдоволення серед великої частки його найосвіченіших і найінтелектуальніших послідовників, саме тут найбільше впадає в око небезпека, що загрожує його майбутньому. Жодна релігія не зможе, в кінцевому підсумку, протистояти дезінтеґрації, якщо виникає глибока прірва між вимогами, які вона ставить перед своїми вірними, і її привабливістю для їхнього інтелекту. Те, що для величезної більшості мусульман проблема зміщення ще не виникла, виправдовує улемів у їхньому небажанні вдаватися до поквапних заходів, рекомендованих модерністами; але розповсюдження модернізму є пересторогою проти того, щоб відкладати переформулювання на безконечний термін.У своїх намаганнях дошукатися до витоків та причин такого закам’яніння формул ісламу, ми також, можливо, маємо шанс знайти ключ до відповіді на запитання, яке ставлять модерністи, але досі так і не спромоглися {365} розв’язати цю нелегку проблему — ідеться про те, як можна переформулювати фундаментальні принципи ісламу, не заторкнувши його істотних елементів» 100.