1. Популярні образи й соціологічні репрезентації. Ось кілька прикладів того, як репрезентується сьогодні араб. Цікаво відзначити, з якою легкістю «араб» підлягає перетворенням і трансформаціям, які його принижують, — усі вони, звичайно, вкрай тенденційні, — і яким його постійно піддають. Ескіз костюма для випускників Принстона, в яких вони мали зібратися на свою десяту зустріч у 1967 p., був опрацьований ще до Червневої війни. Мотив того костюма, — а він був задуманий, звичайно ж, лише як щось приблизне, й було б помилково вимагати від нього точної відповідності, — мав бути арабським: халат, хустка, сандалі. Відразу ж після війни, коли стало очевидно, що арабський мотив міг спричинити незручності, було проголошено, що плани проведення ювілейної зустрічі випускників змінюються. Весь клас мав тепер не тільки вдягнути костюм, ескіз якого був заздалегідь спланований, а й улаштувати процесію, йдучи з піднятими над головою руками, в позі приниження і поразки. Бо образ араба тепер сприймався так. Він змінився від туманно окресленого стереотипу кочовика, що сидить на верблюді, до загальновідомої карикатури, що втілювала саму некомпетентність та готовність до поразки, — лише такими характеристиками наділяли тепер араба.
Проте після війни 1973 р. араб повсюди став зображуватись як щось більш загрозливе. Широкого розповсюдження набули комікси, на яких арабський шейх стояв {370} біля бензоколонки. Ці араби, проте, й тепер були яскраво вираженими «семітами»: загострені гачкуваті носи, злісний вираз зарослих густою чорною щетиною облич недвозначно нагадували (населенню, за своїм походженням здебільшого несемітському), що «семіти» — головна причина наших труднощів, пов’язаних тоді здебільшого з нестачею бензину. Перенацілення народного антисемітського почуття з євреїв на арабів відбулося без проблем, оскільки постать-міпіень істотно залишилася тією самою.
Таким чином, якщо араб і привертає до себе достатню увагу, то тільки неґативну. На нього дивляться як на елемент, що підриває безпеку існування Ізраїлю й Заходу, або — якщо поглянути на цю проблему з іншого боку — як на подоланну перешкоду створенню Ізраїлю в 1948 р. Якщо цей араб і має якусь історію, то це та частка історії, якою наділила його (або відібрала в нього — різниця неістотна) орієнталістська традиція, а згодом — традиція сіоністська. Палестина розглядалася — Ламартіном і першими сіоністами — як безлюдна пустеля, що чекає, коли її землю зроблять квітучою. На тих жителів, що її населяли, дивились як на непутящих кочовиків, котрі не мали реального права володіти цією країною, а отже, й не мали ніякої культурної або національної реальності. Сьогодні араба сприймають як зловісну тінь, що переслідує єврея. На цю тінь — оскільки й араби, і євреї є орієнтальними семітами — можна спрямувати всю ту традиційну латентну недовіру, яку західноєвропеєць почуває до орієнтала. Бо ж той єврей, який жив у донацистській Європі, тепер роздвоївся: сьогодні ми маємо єврея-героя, сконструйованого з реконструйованого культу шукача пригод, піонера-орієнталіста (такого, якими були Бертон, Лейн, Ренан), і його повзучу, таємничу моторошну тінь у особі араба-орієнтала, араба, що ізольований від усього, крім свого минулого, створеного для нього орієнталістською полемікою, араба, мов прикутого до долі, що повністю підкоряє його собі й прирікає на низку реакцій, які періодично караються інструментом, що йому Барбара Тучман дала теологічну назву «жахливий і блискавичний меч Ізраїля».
Араб не тільки антисіоніст, він — і постачальник нафти. Це ще одна характеристика, оскільки більшість розповідей про арабську нафту пов’язуються з нафтовим {371} бойкотом 1973 — 1974 pp. (який передусім був вигідний західним нафтовим компаніям та нечисленній правлячій арабській еліті), з відсутністю будь-яких арабських моральних обґрунтувань свого права на володіння величезними нафтовими ресурсами. Якщо ми пропустимо узвичаєні евфемізми, то найчастіше ставлять питання, чому таких людей, як араби, природа наділила можливістю тримати розвинутий (вільний, демократичний, моральний) світ під постійною загрозою. Не знаходячи відповіді на це запитання, як правило, висувають пропозицію взяти нафтові поля арабів під контроль військово-морського флоту західних держав.