Згадуючи про Берґера, я хочу навести приклад академічного ставлення до ісламського Сходу, приклад того, як наукова перспектива може підтримувати карикатури, розповсюджені в популярній культурі. Проте Берґер уособлює також найсучаснішу трансформацію, яка відбувається з орієнталізмом: його перетворення з фундаментально філологічної дисципліни та загального неясно вираженого остраху перед Сходом на одну з галузей соціології. Тепер орієнталіст уже не прагне насамперед опанувати езотеричні мови Сходу; натомість він починає як добре навчений соціолог і вже потім «прикладає» свою науку до Сходу (або до чогось іншого). Це специфічно американський внесок у історію орієнталізму, і його можна датувати приблизно періодом, який почався відразу по другій світовій війні, коли Сполучені Штати опинилися на позиціях, нещодавно покинутих Британією і Францією. До цього виняткового моменту американський досвід спілкування зі Сходом був вельми обмежений. Культурні самітники, такі, як Мелвілл, були зацікавлені в ньому; циніки, такі, як Марк Твен, їздили в мандри на Схід і писали про нього; американські трансценденталісти вбачали спорідненість між індійською думкою та {376} їхньою власною; кілька теологів та дослідників Біблії вивчали біблійні орієнтальні мови; мали місце випадкові дипломатичні й воєнні зіткнення з берберськими розбійниками та до них подібними, досить рідкісні морські експедиції на Далекий Схід і, звичайно ж, усюдисуща місіонерська діяльність на Сході. Проте в Сполучених Штатах не було глибоко закоріненої традиції орієнталізму, а отже, там знання про Схід ніколи не зазнавало процесів удосконалення, просіювання та реконструкції, започаткованих у філологічних студіях, як це відбувалося в Європі. До того ж там не було жодного простору для уяви, мабуть, тому, що американський кордон, єдиний значущий кордон у житті цього народу, був кордоном західним. Отже, відразу по закінченні другої світової війни Схід перетворився для Америки не на широку католицьку проблему, як то було століттями в Європі, а на проблему суто адміністративну, предмет політики. На сцену вийшли соціолог та новий експерт, на чиї дещо вужчі плечі зрештою й упала мантія орієнталізму. В свою чергу, як ми ще побачимо, вони зробили в ньому такі зміни, що він став майже невпізнанним. Та хай там як, а новий орієнталіст успадкував від колишніх орієнталістів традиції культурної ворожості і зберіг її.
Одним із разючих аспектів нової американської соціологічної уваги до Сходу є те, що вона з дивовижною послідовністю уникає всякої літератури. Ви можете прочитати стоси експертних висновків про сучасний Близький Схід і не натрапити на жодне посилання бодай на якесь літературне джерело. Набагато більшої ваги, як здається, надають реґіональні експерти «фактам», яким літературний текст, мабуть, може лише завдати шкоди. Прямим наслідком цього прикметного нехтування літератури в новітньому американському осмисленні арабського або ісламського Сходу є те, що реґіон та його люди концептуально вихолощуються, зводяться до «позицій», «тенденцій», «статистики»: одне слово, дегуманізуються. А що арабський поет або романіст, — а їх існує багато, — пише про свій власний досвід, про свої цінності, про свою гуманність (хоч би як це дивно звучало), то він успішно ламає розмаїті структури (образи, кліше, абстракції), через які репрезентується Схід. Літературний текст говорить більш або менш прямо про живу реальність. Його сила {377} не в тому, що він арабський або французький, або англійський; його сила в могутності та в життєспроможності слів, які, якщо ми скористаємося з Флоберової метафори, вжитої ним у «Спокусі святого Антонія», виривають ідолів у орієнталістів і примушують їх випустити зі своїх рук цих великих дітей-паралітиків, які є їхніми уявленнями про Схід і які претендують на те, щоб підміняти собою Схід.
Відсутність літератури й відносно слабкі позиції філології в сучасних американських студіях Близького Сходу ілюструють нову ексцентричність у орієнталізмі, на тлі якої моє застосування цього терміна виглядає аномальним. Бо в тому, що академічні експерти з проблем Близького Сходу роблять тепер, є дуже мало такого, що нагадує традиційний орієнталізм того зразка, який знайшов своє завершення в науковій діяльності Ґібба та Массіньйона; головними характеристиками «орієнталізму» сучасного, як я вже згадував, є успадкована від орієнталізму традиційного певна культурна ворожість і чуття, яке ґрунтується не так на філології, як на «експертному знанні». В генеалогічному плані новітній американський орієнталізм походить від таких речей, як армійські школи вивчення мов, відкриті протягом і після війни, раптовий інтерес урядових установ і промислових корпорацій до незахідного світу, що виник у повоєнний період, «холодна війна» з Радянським Союзом і залишкове місіонерське ставлення до орієнталів, що, як вважалося, дозріли для реформ та перенавчання. Нефілологічне вивчення езотеричних східних мов вважається корисним із очевидних рудиментарних стратегічних міркувань; але воно також корисне з того погляду, що наділяє «експерта» якостями майже містичної авторитетності, адже він тепер виглядає спроможним вправно впоратися з безнадійно темним матеріалом.