Проте такі програми повинні мати ліберальну видимість, і, як правило, це завдання покладається на вчених, людей доброї волі, які виявляють ентузіазм у таких справах. Заохочується ідея, що, вивчаючи орієнталів, мусульман, арабів, «ми» зможемо навчитися розуміти інших людей, їхній спосіб життя та мислення тощо. Для такої мети завжди ліпше дозволити їм говорити самим за себе, репрезентувати себе (хоча під цією фікцією постійно ховається фраза Карла Маркса, — з якою Лассвелл погоджується, — сказана ним за Луї Наполеона: «Вони не можуть репрезентувати себе; вони мусять бути репрезентовані»). Але тільки до певної міри й у специфічний спосіб. У 1973 p., y тривожні жовтневі дні арабо-ізраїльської війни, «New York Times Magazine» замовила дві статті, одна з яких мала виразити погляд ізраїльської, а друга — арабської сторін конфлікту. За ізраїльську сторону виступив один ізраїльський адвокат; за арабську — колишній американський посол у одній з арабських країн, який не був спеціально підготований в орієнтальних студіях. Щоб ми відразу не прийшли до найпростішого висновку, що арабів вважали неспроможними виразити власний погляд, ми повинні згадати, що як євреї, так і араби в цьому прикладі були семітами (в широкому культурному значенні, яке я тут обговорював) і що тих і тих фактично примусили викласти свої погляди західним читачам. У цьому місці доцільно пригадати {380} наступний фраґмент із Пруста, де ось як описано несподівану появу єврея в аристократичному салоні:
«Можливо, румуни, єгиптяни та турки й ненавидять євреїв. Але у французькій вітальні різниця між цими народами не така очевидна, й ізраїльтянин, який заходить у двері з таким виглядом, мовби він щойно вийшов із надр пустелі, скрадаючись, мов гієна, витягши вперед шию, і, вітаючи всіх гордовитим: «Шолом!», цілком задовольняє певний смак до орієнтального [un goût pour l’orientalisme]» 108.
2. Політика культурних взаємин. Хоч і правда, що Сполучені Штати стали світовою імперією лише в двадцятому сторіччі, а раніше нею не були, правдою є також те, що впродовж усього дев’ятнадцятого сторіччя Сполучені Штати виявляли свою цікавість до Сходу в різні способи, які й підготували їхній пізніший, уже відверто імперський інтерес. Не згадуючи про походи на берберських розбійників, здійснені в 1801-му та 1815 роках, зосередимо свою увагу на заснуванні Американського орієнтального товариства в 1842 р. На його перших щорічних зборах його президент Джон Піккерінґ зробив цілком недвозначну заяву про те, що Америка має намір вивчати Схід, за прикладом імперських європейських держав. Суть виступу Піккерінґа полягала в тому, що рамки орієнтальних студій — тоді, як і тепер, — були політичними, а не лише науковими. Читаючи резюме, яке наводимо нижче, відзначмо, як мало залишають сумнівів щодо їхніх інтенцій наступні рядки:
«На перших щорічних зборах Американського товариства в 1843 р. президент Піккерінґ почав свій ретельно підготовлений огляд поля для культивації, привернувши увагу до особливо сприятливих обставин того часу, до миру, який панував повсюди, до вільного доступу до країн Сходу та до значно більших зручностей у комунікації з ними. Світ здавався втихомиреним у дні Меттерніха та Луї-Філіппа. Нанкінський договір відкрив ворота китайських портів. Корабельний ґвинт знайшов своє застосування в океанських пароплавах; Морзе винайшов телеграф і вже виступив із пропозицією прокласти трансатлантичний кабель. Товариство поставило собі за мету сприяти вивченню азіатських, африканських та полінезійських мов і всіх інших проблем, що стосуються Сходу, {381} заохочувати потяг до орієнтальних студій у цій країні, публікувати тексти, переклади й інформацію та зібрати бібліотеку і облаштувати кабінет. Найбільшу увагу було приділено азіатській галузі й зокрема санскриту та семітським мовам» 109.
Меттерніх, Луї-Філіпп, Нанкінський договір, корабельний ґвинт: усе це були сприятливі знаки на імперському небі, що полегшували євро-американське проникнення на Схід. Цей процес ніколи не уривався. Навіть легендарні американські місіонери, що працювали на Близькому Сході в дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях, розуміли свою роль не як визначену Богом, а як накинуту їм їхнім Богом, їхньою культурою, їхнім призначенням110. Перші місіонерські інституції — друкарні, школи, університети, шпиталі і таке інше — сприяли, звичайно, добробутові тих територій, але у своїх специфічно імперських якостях та в своїй підтримці уряду Сполучених Штатів вони не відрізнялися від аналогічних установ на Сході. Під час першої світової війни той факт, що Сполучені Штати виявили підвищений інтерес до сіонізму й колонізації Палестини, відіграв певну роль у залученні Сполучених Штатів до участі у війні: британські дискусії, які відбувалися до проголошення декларації Бальфура (в жовтні 1917 р.) і після неї, віддзеркалюють серйозність, з якою ця декларація була сприйнята в Сполучених Штатах 111. Протягом і після другої світової війни відбулася ескалація інтересу Сполучених Штатів до Середнього Сходу. Каїр, Тегеран і Північна Африка були важливими аренами війни, й саме ця обставина, а також експлуатація тамтешніх нафтових, стратегічних та людських ресурсів, де перед вели Британія і Франція, спонукали Сполучені Штати почати активну підготовку до своєї нової повоєнної імперської ролі.