Чимала частка з мого внеску в це дослідження походить
від того, що я мислю себе людиною Сходу, адже моє {42} дитинство минуло в
двох британських колоніях. Уся моя освіта в цих колоніях (Палестина та Єгипет) і згодом у Сполучених Штатах була західною, і все ж глибоко закорінене ще в
перші роки мого життя усвідомлення того, що я належу до Сходу, збереглося. В
багатьох відношеннях моє вивчення орієнталізму було спробою внести до реєстру
ті сліди, які залишила в мені, людині східного кореня, епоха — сліди культури, домінування якої завжди було таким могутнім фактором у житті всіх жителів
Сходу. Ось чому ісламський Схід не міг не опинитися в центрі моєї уваги. Не
мені судити, чи все те, чого я досяг, і є тим самим реєстром, про який згадував
Ґрамші, хоча для мене було важливо усвідомлювати, що я намагаюся його скласти.
На всьому своєму шляху я якомога неухильніше й раціональніше намагався зберегти
критичний погляд на речі, а також застосовувати всі ті інструменти історичного, гуманітарного та культурного аналізу, що їх засвоїв завдяки щасливій нагоді одержати
ту освіту, яку я одержав. Проте в жодному випадку я не втратив зв’язку з
культурною реальністю Сходу, з особистою причетністю до свого «орієнтального»
походження. Історичні обставини, які уможливили таке дослідження, є досить
складними, і я можу накидати їх тут лише схематично. Десь починаючи з 1950-х
pp. кожен із тих, кому довелося в той час жити на Заході, а надто в Сполучених
Штатах, мусив пережити еру надзвичайно тривожних зламів у взаєминах між Сходом
і Заходом. Ніхто не міг обминути увагою, наскільки загрозливо звучало слово
«Схід», чи то йшлося про традиційний Схід, чи то про Росію. В університетах
дедалі ширше запроваджувалися програми вивчення реґіонів та відкривалися
інститути відповідних студій, що зробило наукове вивчення Сходу цілою галуззю
національної політики. Громадська діяльність у цій країні має однією зі своїх
складових здоровий інтерес до Сходу, що пояснюється як його стратегічною та
економічною важливістю, так і його традиційною екзотикою. Якщо для західного
громадянина, який нині живе в електронну еру, став близько доступним весь світ, то цим самим і Схід наблизився до нього, і тепер це не стільки міф, скільки
місце, де перетинаються західні — і передусім американські — інтереси. {43}
Одним з аспектів електронного постмодерного світу є
те, що значно посилилися стереотипи, за якими розглядається та оцінюється Схід.
Телебачення, кінофільми і всі засоби масової комунікації втискують інформацію у
все більш і більш стандартизовані форми. У тому плані, в якому йдеться про
Схід, стандартизація та культурна стереотипізація інтенсифікували вплив
створеної в дев’ятнадцятому сторіччі академічної та романтичної демонології
«таємничого Сходу». І ніде це не проявляється так виразно, як у способах
сприйняття Близького Сходу. Три речі сприяли перетворенню навіть найпростішого
уявлення про арабів та іслам на глибоко політизоване, майже пронизливо чутливе
сприйняття: по-перше, історія загальнопоширеної антиарабської та антиісламської
упередженості на Заході, що безпосередньо віддзеркалюється в історії
орієнталізму; по-друге, боротьба між арабами та ізраїльським сіонізмом і її
вплив на американських євреїв, як і на ліберальну культуру й населення в
цілому; по-третє, майже цілковита відсутність будь-якої культурної позиції, що
або ж уможливлювала б ідентифікацію з арабами та ісламом, або ж дозволяла б
неупереджено їх обговорювати. Більше того, видається цілком очевидним, що
оскільки Середній Схід нині так близько ототожнюється з політикою великих
держав, нафтовою економікою, а також вузьколобою дихотомією між волелюбним
демократичним Ізраїлем та лихими, схильними до тоталітаризму
терористами-арабами, шанси на те, що людині, яка говорить про Близький Схід, пощастить прояснити свої погляди, є дуже малими.
Мій власний досвід у всіх цих справах почасти пояснює, чому я взявся за написання цієї книжки. Життя араба-палестинця на Заході, й
зокрема в Америці, дуже нелегке! Тут існує майже одностайність у тому, що
політично він не існує, а якщо це й допускається, то сприймають його або як
прикрість, або просто як людину зі Сходу. Павутина расизму, культурних
стереотипів, політичного імперіалізму, дегуманізаторської ідеології, в яку
потрапили араби, або мусульмани, є дуже міцною, і кожен палестинець відчуває цю
павутину на собі, сприймає її як свою невідворотну лиху долю. Ще гірше робиться