У своєму лютневому номері за 1974 р. «Коментар» («Commentary») запропонував своїм читачам статтю професора Ґіла Карла Елроя під назвою «Чи хочуть араби миру?» (Gil Carl Alroy, «Do the Arabs Want Peace?»). Елрой — професор політології і автор двох праць: «Погляди на єврейську державність у арабському світі» («Attitudes Towards Jewish Statehood in the Arab World») та «Образи конфлікту на Середньому Сході» («Images of Middle East Conflict»); він людина, яка, з огляду на свою професію, може претендувати на те, що «знає» арабів, і є, безперечно, фахівцем у галузі іміджмейкерства. Його арґументацію дуже легко вгадати наперед: мовляв, араби хочуть зруйнувати Ізраїль, араби справді-бо знають, чого вони хочуть (і тут Елрой явно хизується своєю спроможністю цитувати докази з єгипетських газет, докази, які він повсюди ототожнює з арабами, так наче араби і єгипетські газети — це щось одне й те саме), й так далі, й так далі, й так далі з непохитною, вузьколобою переконаністю. В самому центрі його статті, як і в центрі попередніх праць, написаних іншими «арабістами» (читай «орієнталістами»), такими, як генерал Гаркаві, сферою інтересів якого є «арабський розум», лежить робоча гіпотеза, що араби, якщо зішкребти з них усі зовнішні нашарування, по суті, однакові. Іншими словами, Елрой прагне довести, що, оскільки араби, по-перше, одностайні у своєму прагненні до кривавої помсти, по-друге, психологічно неспроможні жити в мирі і, по-третє, за своєю природою прив’язані до уявлення про справедливість, яке протилежне нашому, їм не слід довіряти і треба невпинно воювати з ними, як воюють із усякою іншою фатальною хворобою. Головним доказом, який використовує для своєї арґументації Елрой, є цитата з есе Гарольда В. Ґліддена «Арабський світ» (Harold W. Glidden, «The Arab World»), на яке я посилався в розділі першому. Елрой вважає Ґліддена спроможним «збагнути культурні відмінності між західним і арабським поглядом на речі дуже добре». Отже, висновок Олроя є остаточним — араби є невиправними дикунами, — і, таким чином, великий авторитет у галузі арабської ментальності оголосив, що євреї повинні й далі зберігати пильність. І він зробив це академічно, {399} неупереджено, правдиво, користуючись доказами, взятими від самих арабів, котрі, як заявляє він з олімпійською переконаністю, «категорично настроєні проти... реального миру», та з психоаналізу 131.
Ми можемо пояснити такі твердження, пригадавши, що ще більш неявною й різкою відмінністю, встановленою між орієнталістом та орієнталом, є те, що перший пише про другого, а другий виступає в ролі того, про кого пишуть. Найхарактерніша ознака ролі другого — це пасивність; найхарактерніша ознака ролі першого — спроможність спостерігати, вивчати й так далі; як сказав Ролан Барт, міф (і ті, хто його увічнює) може (можуть) винаходити себе безперервно 132. Орієнтал зображується як щось фіксоване, стабільне, щось таке, що потребує дослідження, потребує навіть знання про себе. Ніякої діалектики тут не бажано й не дозволено. Існує джерело інформації (орієнтал), і джерело знання (орієнталіст), одне слово, письменник і тема, яка без письменника є чимось цілком інертним. Відношення між цими двома є радикальним відношенням сили, для якого існує безліч образів. Ось приклад, узятий із твору Рафаеля Патая «Золота річка до золотої дороги» (Raphael Patai, «Golden River to Golden Road»):
«Аби належно оцінити, що саме культура Середнього Сходу охоче візьме з багатющих запасів західної цивілізації, ми повинні спершу досягти кращого й доброякіснішого розуміння культури Середнього Сходу. Цю саму передумову необхідно виконати, щоб оцінити ймовірні наслідки новозапроваджених характеристик у культурний контекст традиції народів, якими ми управляємо. Також мають бути вивчені набагато ретельніше, аніж вивчалися досі, методи та засоби, якими нові культурні дари можуть бути зроблені принадними. Одне слово, єдиний спосіб, у який можна розв’язати гордіїв вузол опору вестернізації на Середньому Сході, — це намалювання повнішої картини його традиційної культури, краще розуміння процесів перемін, які відбуваються в ній тепер, і глибше проникнення в психологію людських груп, вихованих у культурі Середнього Сходу. Це робота тяжка, але винагорода за неї — гармонія між Заходом і сусіднім реґіоном світу, який має для нас вирішальне значення, і тому вона варта зусиль» 133. {400}