Метафоричні фігури, які утворюють глибинну структуру цього фраґмента (я виділив їх курсивом), віддзеркалюють широке розмаїття видів людської діяльності — комерційних, сільськогосподарських, релігійних, ветеринарних, історичних. Проте в кожному випадку стосунки між Середнім Сходом і Заходом, по суті, визначаються як сексуальні: як я вже згадував раніше, коли обговорював Флобера, асоціативний зв’язок між Сходом і сексом є напрочуд сталим. Середній Схід опирається, як опиралася б усяка незаймана дівчина, але чоловік-учений здобуває приз, позбавляючи її невинності, розв’язуючи гордіїв вузол, який закриває йому доступ до неї, попри те, що це «робота дуже тяжка». «Гармонія» виникає внаслідок подолання дівочої сором’язливості; це в жодному разі не є співіснуванням рівних. Глибинні взаємини сили між ученим і його предметом ніколи не змінюють своєї суті: вони однобічно сприятливі тільки для орієнталіста. Вивчення, зрозуміння, знання, оцінка, замасковані під улещування, мета яких — досягти «гармонії», це лише інструменти підкорення.
Вербальні операції в таких творах, як стаття Патая (який перевершив тут навіть свою попередню працю у своєму недавно опублікованому «Арабському розумі»134), мають на меті досить специфічний вид компресії та редукції. Багато з його атрибутів є антропологічними, — він описує Середній Схід як «культурну зону», — але йдеться про те, щоб усунути розмаїття відмінностей між арабами (хоч би якими вони фактично були) в інтересах лише однієї різниці — тієї, яка відокремлює арабів від усіх інших. Тоді їх можна буде легше контролювати як предмет вивчення та аналізу. Крім того, коли вони будуть піддані редукції такого виду, їх, можливо, вдасться примусити, щоб вони дозволили леґітимізувати та валоризувати загальну нісенітницю того роду, як ми знаходимо, наприклад, у таких працях, як «Темперамент і вдача арабів» Саньї Гамаді (Sania Hamady, «Tempérament and Character of the Arabs»). Ось уривок звідти:
«Досі араби демонстрували неспроможність досягти дисциплінованої і згуртованої єдності. Вони переживають колективні спалахи ентузіазму, але вони цілком нездатні наполегливо здійснювати ті або ті колективні проекти, за які вони беруться здебільшого знехотя. Вони {401} виказують відсутність координації та гармонії в організації і діях, не відкрили вони досі й схильності до співпраці. Будь-яка колективна діяльність для загальної вигоди або спільної користі для них чужа» 135.
Стиль цієї прози, певно, говорить більше, аніж мала намір сказати сама Гамаді. Такі слова, як «демонстрували», «відкрили», «виказують», вжито без непрямого додатка: кому араби «демонстрували», «відкрили», «виказують»? Явно, що не комусь конкретно, а всім узагалі. Це просто інакший спосіб вказати, що ці істини самоочевидні лише для привілейованого або втаємниченого спостерігача, оскільки Гамаді ніде не наводить доступних для іншого доказів на підтвердження своїх спостережень. До того ж, беручи до уваги очевидну безглуздість її спостережень, — які тут можуть знайтися докази? Мірою того, як вона розгортає свою прозу, її тон стає все довірливішим: «Будь-яка колективна діяльність... для них чужа». Категорії застигають, твердження стають усе категоричнішими, й араби повністю перетворюються з людей на не більше як уявний об’єкт, навколо якого розгортається стиль прози Гамаді. Араби існують лише як імовірний предмет спостережень для свавільного спостерігача: «Світ — це моя ідея».
І таке відбувається повсюди на сторінках будь-якої праці сучасного орієнталіста, чи то буде Манфред Гальперн, який твердить, що тоді як усі процеси людського мислення можуть бути зведені до вісьмох, то ісламський розум спроможний лише на чотири 136, чи то Морро Берґер із його розумуваннями про те, що, позаяк арабська мова дуже придатна до риторики, араби, отже, неспроможні мислити слушно 137. Такі твердження можна назвати міфами, з огляду на їхню функцію та структуру, і все ж ми повинні спробувати зрозуміти, які інші імперативи визначають їхнє застосування. Тут, звичайно, відкривається широкий простір для спекуляцій. Орієнталістські узагальнення про арабів є дуже деталізованими, коли доходить до розкладання якостей араба на неґативні елементи, і набагато менш — коли йдеться про аналіз його переваг. Арабська родина, арабська риторика, арабський характер, попри те, що орієнталіст описує їх дуже доскіпливо й ретельно, виглядають протиприродними, позбавленими людської потенції навіть у тих випадках, коли ці {402} ж таки описи характеризують свій предмет із досконалою повнотою та глибиною. Ось іще кілька рядків Гамаді: