Саме такий образ араба, як здається, є релевантним у недавніх дискусіях на тему орієнтальної політичної поведінки, а такі дискусії нерідко виникають у зв’язку з науковим обговоренням двох останніх улюблених тем орієнталістського експертного знання — революції й модернізації. Під егідою Школи орієнтальних та африканських студій (School of Oriental and African Studies) вийшов друком у 1972 p. том під назвою «Революція на Середньому Сході та інші ситуативні студії» («Revolution in the Middle East and Other Case Studies») під редакцією П. Дж. Ватікіотіса. Назва цього тому вельми подібна до заголовка трактату з медицини, бо від нас сподіваються, що ми нарешті подивимося на орієнталістів тим поглядом, якого «традиційний» орієнталізм здебільшого уникав — поглядом психоклінічної зацікавленості. Ватікіотіс задає тон свого збірника майже медичним визначенням революції, та оскільки арабська революція існує лише в його уяві та в уяві його читачів, ворожий відтінок цього визначення видається прийнятним. Тут ми маємо дуже розумну іронію, про яку я поговорю пізніше. За теоретичну опору для Ватікіотіса править Камю — який зі своєю колоніальною ментальністю не був другом ані революції, ані арабів, як нещодавно показав Конор Круз О’Брайєн — запозичена в Камю фраза «революція руйнує як людину, так і принципи» вважається такою, що має «фундаментальний зміст». Ватікіотіс провадить: {405}
«... Всяка революційна ідеологія перебуває в прямому конфлікті з раціональною, біологічною та психологічною природою людини (а фактично є лобовою атакою на цю природу).Схильна, як вона є, до методичного метастазу, революційна ідеологія вимагає фанатизму від своїх прибічників. Політика для революціонера є не тільки питанням віри або субститутом релігійної віри. Вона мусить перестати бути тим, чим вона завжди була, а саме, адаптивною активністю в часи виживання. Метастатична, сотеріологічна політика почуває відразу до адаптації, бо як інакше може вона уникнути труднощів, знехтувати і подолати перешкоди складного біологічно-психологічного виміру людини або загіпнотизувати її витончену, хоч обмежену і вразливу, раціональність? Вона боїться й уникає конкретної й дискретної природи людських проблем і турбот політичного життя; вона процвітає у сфері абстрактного та прометеївського. Вона підпорядковує всі відчутні на дотик цінності одній, найвищій цінності — використати людину та історію задля великого задуму людського визволення. Вона не задовольняється звичайною політикою, яка має так багато обмежень, що дратують її. Вона бажає натомість створити новий світ, не адаптивно, хистко, делікатно, тобто по-людському, а жахливим актом олімпійського псевдобожественного творення. Політика на службі людини — це формула, неприйнятна для революційного ідеолога. Радше людина існує для того, щоб служити політично надуманому й брутально декретованому порядку» 142.
Хоч би про що інше говорилося в цьому уривку, — полемічній писанині найекстремальнішого зразка, зафарбованій у колір контрреволюційного фанатизму, — він говорить не про що інше, як про те, що революція — це поганий різновид сексуальності (псевдобожественний акт творення), а також ракове захворювання. Все, що робиться «людиною», згідно з Ватікіотісом, є раціональним, слушним, витонченим, чемним, конкретним; все те, до чого закликає революціонер, є брутальним, ірраціональним, гіпнотичним, канцерогенним. Людське розмноження, процес перемін та безперервність ототожнюються не тільки із сексуальністю й божевіллям, а й, дещо парадоксально, з абстрактністю.
Терміни Ватікіотіса емоційно навантажені й забарвлені закликами (з правого боку) до гуманності та {406} пристойності й закликами (спрямованими проти лівих) вберегти гуманність від сексуальності, раку, божевілля, ірраціонального насильства, революції. А що йдеться не про якусь іншу революцію, а революцію арабську, то ми повинні прочитати цей уривок так: ось що означає революція, і, якщо араби бажають її, то це характеризує їх у якнайочевидніший спосіб, засвідчує, що вони належать до нижчої раси. Вони спроможні тільки на сексуальне збудження, і їм не доступна олімпійська (західна, новітня) розважливість. Іронія, про яку я говорив раніше, тепер виступає на сцену, бо через кілька сторінок ми читаємо, що араби настільки дурні, що неспроможні навіть плекати, не те що здійснювати, революційні амбіції. З цього можна зробити висновок, що арабської сексуальності слід боятися не тому, що вона активна, а тому, що вона неспроможна на активні дії. Одне слово, Ватікіотіс просить свого читача повірити йому, що революція на Середньому Сході являє собою таку велику загрозу саме тому, що революцію там здійснити не можна.