Уподібнення Льюїсом thawra до верблюда, що підводиться на ноги, і загалом до збудження (а не до боротьби за певну систему цінностей) натякає набагато відвертіше, аніж характерно для цього автора, що араб є навряд чи чимось більшим, як невротичним сексуальним створінням. Кожне слово або фраза, які він застосовує, щоб описати революцію, позначені відтінком сексуальності: розбурканий, збуджений, підводитися. Але здебільшого він вважає «поганою» сексуальність, що її накидає арабові. В кінцевому підсумку, оскільки араби явно неспроможні на якісь серйозні дії, їхнє сексуальне збудження — це щось не більш шляхетне, аніж верблюд, який спинається на ноги. Замість революції він бачить заколот, внаслідок якого утворюється мале князівство і виникає ще більше збудження, а це те саме, як сказати, що замість копуляції араб спроможний лише на любовну гру, мастурбацію, coitus interruptus. Такими є, на мою думку, імплікації Льюїса, хоч би якими невинними здавалися його вчені розумування, хоч би якою салонною — його мова. Бо, оскільки він такий чутливий до нюансованих {409} відтінків слів, він повинен усвідомлювати, що його слова теж мають свої нюанси.
Льюїс являє собою цікавий випадок, який варто розглянути й далі, тому що його становище в політичному світі англо-американського середньосхідного істеблішменту — це становище вченого-орієнталіста, і все, що він пише, підпирається «авторитетом» галузі. Одначе протягом десь років п’ятнадцяти його праця, в основному, мала аґресивний ідеологічний характер, попри його всілякі спроби бути витонченим та іронічним. Я згадую його останні праці як надзвичайно переконливий приклад академізму, що прагне видаватися ліберальною об’єктивною наукою, але насправді є дуже близьким до пропаґанди, спрямованої проти свого предмета. Але це не має здивувати нікого з тих, хто близько знайомий з історією орієнталізму; це лише останній — і найбільш на Заході розкритикований — зі скандалів, які постійно вибухають у світі «науки».
Льюїс настільки зосередився на своєму проекті розвінчання, приниження та дискредитації арабів, що навіть ті зусилля, яких він докладав на ниві своєї діяльності як ученого й історика, здається, ні до чого путнього не привели. Так, наприклад, він пише розділ під назвою «Бунт ісламу» в одній зі своїх книжок, яка вийшла друком у 1964 p., потім знову публікує велику частину цього ж таки матеріалу через дванадцять років, трохи його змінивши, щоб він не випадав із нового контексту публікації (в цьому випадку то був «Коментар» («Commentary»), і давши йому нову назву — «Повернення ісламу». Від «Бунту» до «Повернення», звичайно ж, відбулися зміни на гірше, зміни, внесені Льюїсом для того, щоб пояснити своїм пізнішим читачам, чому мусульмани (або араби) досі не бажають угамуватися й прийняти ізраїльську гегемонію на Близькому Сході.
Погляньмо ближче, як він це робить. У обох тих фраґментах він згадує про антиімперіалістичні заворушення у Каїрі в 1945 p., що їх в обох випадках він описує як антиєврейські. Проте ні там, ні там він не розповідає нам, що саме в тих заворушеннях було антиєврейським. Більше того, як доказ їх антиєврейської спрямованості він наводить досить-таки несподіване повідомлення про те, що «на кілька церков, католицьку, вірменську і {410} православну, грецьку, було вчинено напад і завдано їм шкоди». Погляньмо на першу версію, написану в 1964 p.:
«2 листопада 1945 р. політичні лідери в Єгипті закликали народ вийти на демонстрації з нагоди річниці проголошення декларації Бальфура. Ці демонстрації швидко перетворилися на антиєврейські заворушення, в ході яких було вчинено напад на католицьку, вірменську та грецьку православну церкви і завдано їм шкоди. Який стосунок, можна запитати, мали католики, вірмени та греки до декларації Бальфура?» 145
А ось версія «Коментаря», зроблена в 1976 p.:
«Мірою того як націоналістичний рух ставав справді народним, він робився все менш національним і все більш релігійним — іншими словами, менш арабським і більш ісламським. У моменти кризи, — а таких в останні десятиліття було багато, — інстинктивна лояльність спільноти є тим почуттям, яке переважує всі інші. Гадаю, тут вистачить кількох прикладів. 2 листопада 1945 p. y Єгипті відбулися демонстрації [зверніть увагу на те, як фраза «відбулися демонстрації» прив’язується до ідеї «інстинктивної лояльності»; в попередній версії відповідальність за ці події складалася на «політичних лідерів»] в річницю проголошення британським урядом декларації Бальфура. Хоча це й не входило, безперечно, в наміри політичних лідерів, які організували її, демонстрація швидко перетворилася на антиєврейські заворушення, а антиєврейські заворушення на ще більший загальний вибух, у процесі якого було вчинено напад на кілька церков, католицьку, вірменську та грецьку [ще одна не випадкова відмінність: тут складається враження, що на багато церков, трьох різновидів, було вчинено напад; в давнішій версії згадувалося лише про три церкви], і завдано їм шкоди» 146.